Свята Марійка. Зінаїда Луценко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Свята Марійка - Зінаїда Луценко страница 5

СКАЧАТЬ посміятися, знаєте ж, як воно бува в дитинстві, вигукнула Парасі в обличчя:

      – Параска-праска! Параска-драска! Параска!..

      – Замовкни! Не дражнись!

      – Ото вже у тебе ім’я, як баба Параска і баба Палажка! – докинув ще й старший хлопчик, що любив читати.

      – Бе-бе-бе, баба Параска! – підхопили інші.

      – Баба Параска!

      Всі сміялися.

      А вона…

      Одно сміється, а інше від сліз трясеться – це про неї.

      – Не кажіть так! – стиснула кулачки.

      А вдома розлилалася слізьми:

      – Чому мене так назвали?!!! – кричала до мами з татом.

      – У тебе дуже гарне ім’я, – пробували угамувати.

      Та де там!

      Якби ж то воно тільки тим та й окошилося, а то…

      Вийшла Параска знову – на вулицю, до дітей – а вони немов позмовлялися: баба Параска та баба Параска! Хоч плач.

      Параска й справді плаче.

      – То й не йди до них гуляти, ну їх, тих дітей, лихі, – обняла мама. – Ось я краще тобі олівці куплю, сиди собі й малюй, і більше втіхи.

      Так і зробила. Поїхали у район – бо жили в селі – вибрали аж два альбоми, коробку олівців, ще й фарби, пензлика: Параска дуже хотіла малювати, але батькам раніше усе було не до того. А тепер – саме час!

      А у дворі зацвіли мальви, маленькі попід тином чорнобривці аж вбирають очі, а ще – матіоли увечері, сальвія, майори, ранні флокси, кручені паничі поплелися аж на вишню, скрізь у траві – нагідки, настурції, гвоздики!.. День запалюється у вікні – Параска біжить у двір, малює. На вулицю не йде.

      А сільські діти – от цікаві ж! – по одному, по одному – та й зазирають через тин. А далі – вже й лізуть у двір:

      – Параско! А ти що тут робиш? Чом до нас на вулицю не виходиш?

      Вона ж – мовчить, сопе сердито.

      – Параско? Ти не чуєш? А ми думаємо, десь тебе немає, а ти тут!

      – Он стаємо в цурки-палки грати, Мишкові нема пари, то виходь.

      Параска ще мовчить: кривда точить. Але самотньому ж і в райському саду погано. Зітхнула, підвела від альбому очі:

      – А чому ви мене дражните?

      – Більше не будемо, не сердься!

      – Правда, не будете?

      – А що то у тебе в альбомі? Можна подивитись? – та й обступили.

      А там і справді, як у Катерини Білокур – квіти живуть і дишуть. Хоч і намальовані на звичайному папері, олівцями, а подекуди, правда, й фарбами, проте ж так майстерно, що от бери і знімай собі на букети.

      – Як же гарно, Парасю! Невже це ти сама так малювала?

      – А то хто ж!

      От Парасці й відлягло від серця: діти довго образ не пам’ятають.

      І так рік за роком.

      От уже й дванадцять. І нікому більше вже не ріже вухо її ім’я, ніхто й не думає, що воно погане. Бо Параска виросла нівроку – ще дитина, а висока та гнучка, немов тополька, оченята зелені-зелені, вії довгі й чорні, і на личку – мов лялька з порцеляни! СКАЧАТЬ