Волонтери. Мобілізація добра. Лариса Денисенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ нічогісінько і як ситуацію заходилися виправляти звичайні люди. Волонтери привозили усе необхідне на передову, незважаючи на обстріли.

      – Ми їм руки готові були цілувати, – каже Фелікс. – Якби не волонтери, то ні армії, ні добровольчих загонів не було б. Нічого б не було. І тут у госпіталі те саме…

      Неспішно проминає нас зворушлива трійця: у центрі чалапає крихітна дівчинка, на голові підстрибують п’ять кумедних хвостиків. Маленьку тримають за ручки батьки: високий чоловік у жорсткому корсеті і молода жінка, коса через плече.

      Дівчинка нещодавно навчилася ходити, саме у госпіталі й навчилася. Це перше, що дізнаюся про цю сім’ю, а друге – що вони з Білої Церкви. «Я Віку ще годую груддю», – каже Людмила. В усіх госпіталях сімейне тріо разом, зараз жінка з дитиною живуть у школі-інтернаті, шукають житло поближче, але з ранку до вечора – зі своїм чоловіком і татом. Руслан воював у сімдесят другій окремій механізованій бригаді, після тяжкого поранення чотири місяці лікувався у столичному госпіталі, а сюди потрапив на реабілітацію. «Розходжуюсь потихеньку», – усміхається він. Маленька Віка, крехчучи, подає батькові календарик, на фото – козенятко, символ наступного року.

      – Скажи «на!», – підказує чоловік, – і я візьму.

      Мала сопе, мовчки пхає татові картинку.

      – Не розумію, – м’яко наполягає він. – Скажи «на!»

      – Вона говорила, – Людмилі хочеться похвалитися успіхами малої, – вона щойно говорила, Руслан її навчив…

      4

      Світлану зустріли у «хірургії», у третій палаті – вона вітала Андрія (я його вперше бачу) з іменинами. Почекайте, сказав нам Андрій, залишивши подарунок на ліжку.

      – Сашко, де у нас там…?

      Брат витяг звідкись пляшку червоного вина.

      – Та не треба! – замахали руками до нього.

      – Треба-треба. По три ковтки, за здоров’я. Штопора, щоправда, немає, але це не страшно.

      Спостерігаємо за тим, як можна відкоркувати вино без жодних допоміжних засобів. Виглядає як фокус. Андрій перекинув пляшку догори дригом, тримає її у повітрі, а брат Сашко б’є у дно дволітровою пляшкою мінеральної води. Глухі удари – і жодних зрушень.

      – Зараз піде, – запевняє Андрій, міцно стискаючи здоровою рукою пручливе каберне, – нікуди не дінеться…

      На ньому синя футболка з написом «Україна – моя земля». Прооперована, схована у жорстку лангетку, рука на перев’язці наполовину затуляє останнє слово. Андрієві потрібна допомога, але він не дозволяє нікому втручатися. Та й ніхто з нас не здатний відкоркувати пляшку без штопора, без ножа, голими руками. Нам залишається лише дивитися.

      Корок вперто тримається скляного горла.

      – Може, іншим разом? – пропонує хтось із дівчат.

      На неї дивляться з осудом: нікуди ми не підемо, особливо тепер, коли нічого не виходить, коли той корок ані СКАЧАТЬ