Волонтери. Мобілізація добра. Лариса Денисенко

Чтение книги онлайн.

      Сашкові знову роблять знеболювальний укол. Він блідий як стінка, очі запали, ще й неприємності якісь в «Айдарі». Вам, каже, цього краще не знати… А тоді й розказує, і висновок робить: хлопці поїхали воювати, а не гнити, яке, до дідька, перемир’я…

      Олена шепоче: зрив був у нього сьогодні, може, від болю, а може, від новин. Нещодавно заспокоївся. Ніколи не знати, що може статися наступної хвилини з терплячою людиною.

      Тут ще таке було. Хлопчина, якому ступню вибухом відірвало (таких тут чимало), тихий, невередливий Андрій з Волині, завжди занурений у свої думки, раптом через якусь дрібницю – у крик. Немов чеку хтось висмикнув. На нейтральну репліку про туристів у місті – ходять, мовляв, радіють життю – його понесло без гальм: усе у них в шоколаді!.. наче в іншій країні живуть!.. Це у нас війна! А у них все чудово!

      І усе голосніше: а я без ноги! Я без ноги тепер! Чому це зі мною сталося? Чому я?!

      Йому спочатку хтось один, а тоді й усі: ти живий, дякуй Богові, дякуй долі, кому віриш, тому й дякуй. А він у крик: за що дякувати?! За те, що я тепер каліка?! А вони на вечірках та дискотеках?

      – І ти будеш…

      – На протезі?

      – На протезі. Якщо характеру не забракне.

      – Не хочу! Я жити не хочу!

      Така істерика почалася, що повтікали усі. Марина залишилася. Стримуючи себе, говорила, говорила, аби не мовчати. Не можуть усі йти воювати, хтось має працювати, щоб податки платити, щоб було за що армію утримувати. А сама думає: якого чорта таких, як він, туди узяли, а фахівцям відмовили? Не готових до пострілів та окопів, вчорашніх школярів, які життя не бачили, які автомата у руках не тримали, – узяли, а волонтерів-спецназівців, нехай не першої молодості, не дуже здорових, але добровольців – не взяли… Треба було брати тих, хто служив в армії, хто має військову спеціальність. А вголос інше: у тебе життя попереду, ти будеш ходити.

      Андрій її не чує, пустився берега, ридає. Так страшно, так безнадійно… Аж раптом – телефон озвався. Мама. Марина: алло! І втратила дар мови від почутого. Малий загубився! У Стрийському парку! Щойно був поруч і вже нема!!!

      – Як загубився?…

      І поки Мариною трусило, Андрій замовк, повалився на ліжко.

      Малого швидко знайшли, він навіть не встиг налякатися. Андрій, накрившися ковдрою, вже тільки схлипував, чимраз тихіше. Сам як дитина, що загубилася.

      6

      За кілька днів СКАЧАТЬ