Війна світів. Невидимець (збірник). Герберт Уеллс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ по канавах, сховалася за кущі, ворота й огорожі й, зрідка перекидаючись між собою тихим словом або кількома, – пильно дивилась на купи піску. Барильце з пивом чорніло на тлі багряного неба, біля піщаного кар’єру стояли покинуті.

      Розділ V

      Тепловий промінь

      Вигляд марсіан, які виповзали з циліндра, прикував мене до місця неначе якимись чарами. Я стояв по коліна у вересі й дивився на купи піску. Страх і цікавість змагались в моїй душі.

      Я не наважувався підійти до ями, хоча дуже кортіло зазирнути туди. Не спускаючи ока з піщаного насипу, за яким крилися прибульці, я став обходити вирву у пошуках кращого місця для спостереження. Одного разу з’явилися в сяйві призахідного сонця якісь три чорні кінцівки, що нагадували щупальця восьминога, але тут же й сховалися. Згодом піднявся якийсь суглобистий стрижень з диском нагорі, – він, похитуючись, повільно повертався кругом. Що ж вони там роблять?

      Глядачі розпалися на дві групи: одна, менша, стояла з боку Вокінга, друга, більша, – з боку Чепгема. Гадаю, вони вагалися, як і я. Кілька чоловік стояли поблизу мене. Я підійшов до мого сусіда, і привітався. Та для зайвих розмов у нього не було часу.

      – Які огидні потвори, – тільки й міг сказати він. – Господи Боже, які огидні потвори!

      – Бачили хлопчину в ямі? – запитав я, але він нічого не відповів.

      Ми стояли мовчки, певніше почуваючи себе один біля одного. Згодом, щоб краще було видно, я вдерся на горбочок, мабуть, усього з ярд заввишки, а коли оглянувся, то побачив, що сусід уже подався до Вокінга.

      Сонце зайшло, на землю лягали сутінки, а довкола все було тихо. Мені здалося, що юрба з боку Вокінга побільшала: до мене сягав її приглушений гомін. А от з боку Чепгема людей значно поменшало. З ями ж взагалі не було чути ніякого руху.

      Ця тиша підбадьорила людей. Можливо, що й нові прибульці з Вокінга також додали сміливості юрбі. В усякому разі, з настанням сутінок натовп почав повільно й нерішуче наближатися до ями. Чорні постаті по двоє, по троє рухалися вперед, зупинялись і знову рухалися, витягуючись тонким довгим півмісяцем, роги якого поступово охоплювали яму. Рушив до ями і я.

      Візники і ще дехто наважилися підійти аж до самої ями. У цю мить до мене долинув стукіт копит і скрип коліс: це син бакалійника потяг свій візок з яблуками. А далі, ярдів за тридцять від ями, з боку Горсела підходила темна групка людей; попереду хтось ніс білий прапор.

      Це була делегація, як я потім почув. В Горселі, нашвидку порадившись, городяни вирішили, що марсіани, хоч вони й відразливі на лице, мусять бути істотами розумними, отже, треба дати їм знак, що й ми не худоба.

      Все ближче коливався на вітрі прапор; спершу – праворуч від мене, а потім, коли делегація пройшла далі, – ліворуч. Я був задалеко від них, щоб когось з цих людей узпізнати, але згодом довідався, що там були О’Ґілві, Стент і Гендерсон: вони бажали спробувати налагодити стосунки з прибульцями. СКАЧАТЬ