Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Слухай-но, Рейчел Енн чи хто ти там є, я можу відстежити цей дзвінок. Ти це знаєш? Можу закластися, що ні. А тепер просто вимикайся, тоді я не пошлю полісмена до тебе додому, щоб нашльопав тобі…

      – Вони мертві, дурна ви телефоністко! – закричала Рейчел у слухавку, і на тому забороненому слові Блейкі знову почав плакати.

      Якусь мить жінка з 911 не казала нічого. А потім голосом аж ніяк не веселим:

      – Де ти, Рейчел Енн?

      – У цьому порожньому ресторані. У тому, що з помаранчевими барилами.

      Блейкі сів, сховавши обличчя собі між колінок і накривши руками голову. Це вразило Рейчел так боляче, як ніколи раніше. Це вразило її в самісіньке серце.

      – Це недостатня інформація, – сказала жінка з 911. – Ти можеш бодай трохи деталізувати, Рейчел Енн?

      Рейч не знала, що означає «деталізувати», але знала, що вона бачить: шина заднього колеса універсала, найближча до них, потроху танула. Якийсь мацак, виглядом схожий на рідку гуму, повільно рухався по асфальту до Блейкі.

      – Я мушу йти, – сказала Рейчел. – Нам треба забратися від цієї поганої машини.

      Вона підвела Блейка на рівні й, дивлячись на танучу шину, відтягнула його ще трохи назад. Гумовий мацак почав вертатися туди, звідки почав («Тому що воно розуміє, що ми недосяжні», – подумала дівчинка), і колесо знову стало схожим на колесо, але для Рейчел цього було недостатньо. Вона продовжувала тягнути Блейка проїздом у бік автомагістралі.

      – Куди ми йдемо, Рейчі?

      («Я не знаю»).

      – Подалі від цієї машини.

      – Я хочу свої трансформери.

      – Не зараз, пізніше.

      Так само міцно тримаючи Блейкі, вона не переставала задкувати – в бік автостради, туди, де вряди-годи зі швидкістю сімдесят і вісімдесят миль на годину шугали машини.

      Ніщо не є таким пронизливим, як дитячий крик; це один із найефективніших природних механізмів виживання. Сон Піта Сіммонса вже стоншився не більш як до дрімоти, тож, коли Рейчел закричала на пані 911, він це почув і врешті прокинувся цілком.

      Він сів, скривився, приклав долоню собі до голови. Голова боліла, і він зрозумів, якого роду цей біль: він страждає на ПОХМІЛЛЯ. Язик на смак вовняний, а в шлунку риготно, не «ось-ось я виригаю», але все одно риготно.

      «Дякувати Богу, я не випив більше», – подумав він і звівся на рівні. Він підійшов до одного з затягнутих сіткою вікон подивитися, хто це там так волав. Побачене йому не сподобалося. Декілька з тих помаранчевих барил, що загороджували проїзд до відпочинкової зони, лежали перекинуті, а ще там стояли машини. Й немало їх.

      Потім він помітив пару дітей – маленьку дівчинку в рожевих штанцях і маленького хлопчика, на якому були шорти і майка. Він устиг побачити їх лише мигцем, проте достатньо, аби зрозуміти, що вони задкують – так, наче щось їх налякало, – а потім вони зникли за чимсь, що Піту скидалося схожим на трейлер для коней.

      Щось тут негарне. Трапилася СКАЧАТЬ