Два фото. Інгвар Ант

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ погляд чоловіка покосився, розшукуючи краплі вагання.

      – Угу! – лиш зміг вимовити хлопчик.

      Місяць, на зоряному небі, сонно блимав, а вітер стомився шмигати між деревами. Вони ж, покриті інеєм, змерзло дрімали, мріючи про перші весняні подихи. Сніг вигукував кожен пройдений крок.

      У тишину забивалось каркання ворон.

      – І чому ти змінив своє рішення? – вони обоє, наче примари із кладовища, гуляли у Різдвяну ніч.

      Відповідь була не одразу. Здавалось, що минула ціла вічність, а Земля кілька разів оббігла навколо сонця, перш ніж, тремтячи, відкрились вуста хлопця. Слова, мов прив’язані ланцюгами до бетонних блоків, виходили боязко.

      – Бо… Бо я за ними скучив. – із запинкою мовив хлопець.

      – Дійсно?! – здивування феєрверком, але награно, як у поганого актора, вихопилось у голосі чоловіка.

      Хлопець важко, але стараючись, що найтихіше, випустив повітря, опустив очі до низу, продовжив:

      – Так, я дійсно за ними скучив.

      – І кого ти хочеш переконати? – іскри електрики забігали в повітрі. – Мене чи себе?

      – Це правда! – зібравши залишки сили, стискаючи малі кулачки, додав. – Присягаюсь Бо…

      – Ну-ну, – кахикнув незнайомець, – обійдемось без цього.

      На кілька секунд тиша знову відновила свою владу.

      – Зовсім інше ти говорив кілька днів назад. – медовий голос наповнився ще однією ложкою дьогтю. – Якщо не помиляюсь: ти ж ненавидів свою сестру. Ще лиш недавно ти…

      – Так, вона погана… – вирвалось у хлопця, – Вона злилась на мене і кричала…

      – Ображала, називала здається, еее… – чоловік легко пошкрябав голову, показуючи, що згадує, – Сопляком? Шмаркачем? Малим дурнем і дівчиськом?

      – Так, вона це все казала! Казала…

      – А ще, давала під затильник та покривлялась, коли тобі щось не вдавалось, правильно? Багато, що може ще додати. Я все пам’ятаю!

      На сірому обличчі чоловіка грала химерна посмішка, тінь ще однієї перемоги у війні. Ще одне місто здалось, відчинивши ворота.

      – Не треба, я прошу, – голова хлопчика похитувалась, мов відганяючи сніжинки, а не відбиваючи гострі стріли правди, – не треба.

      – Аякже, стусани?

      – Пусте!

      – Насміхання перед її друзями?

      – Викинув з голови!

      – Образи? Знущання?

      – Забув!

      – Брехню перед батьками?

      – Вибачив!

      Кожне нове слово колючкою вбивалось у дитячий мозок, завдаючи щораз більшого болю. Безтурботно випущені слова-стріли без промаху влучали точно в ціль. Остання потрапила в десятку.

      – І навіть те, що ти їй нерідний, підкидьок?

      Очі знову наповнились сльозами…

      Мов по сигналу, обличчя незнайомця виблискувало та наливалось похмурним світлом. Виглядало, що чужі страждання СКАЧАТЬ