Два фото. Інгвар Ант

Чтение книги онлайн.

      Міський парк, вечірні вогні, лавочка.

      Невисокий, худорлявий чоловік із глибоко врізаною сивиною.

      Рудоволоса дівчинка, яка ледь досягла букварного віку.

      – Я встиг? – тихо промовив старий.

      – Це було риторичне запитання? – на дитячому обличчі грала посмішка. – І це я б тебе мала запитала, чи ти встиг? Використав свій, іще один дарований день?

      Чоловік замислився, перш ніж дати відповідь. Зітхнув.

      – Вони чекають на мене?

      – Ти ж сам знаєш, давно. Для них: твій один день – ще десять років.

      – А там усі? Ну… я хотів запитати, чи… – невпевнено питання зринало з його уст.

      – Навіть твій собака.

      – Блохастий?

      – Аякже! Собаки потрапляють сюди швидше, – дівчинка зупинилась, – але він там, – показала пальцем вниз, – просидів біля твого тіла до ранку. Заснув, намагався гріти.

      – Він так і не прокинувся?

      – Так, твій блохастий – щасливець!

      Секунди бігали надірвано, важко.

      – Ну то що, ходімо? – тепер, посічена долоня опинилась перед очима дівчинки.

      – Ще тільки одне питання, – мовила дитина, – чому?

      – Що чому?

      – Чому ти попросив, ще один день? Їх і так було у тебе багато. Чому ще один, він особливий?

      Після недовгої паузи, лиш вимовив:

      – Ти пам’ятаєш Горація?

      – Цього лисуватого римлянина? Звичайно, я всіх пам’ятаю!

      – В кінці, коли я знав, що завтра уже не буде, – чоловік поглянув вниз, задумався, а потім звів свої очі до неї, – я хотів прожити день на повну. Побути у місцях, які мені дорогі. Попрощатись з усіма, закінчити справи. Написати ще один лист, повернути книжку, – засмівся. – «Зловити день!»

      – «Carpe diem»? – вихопилось у дівчинки.

      Секунда тиші і погляд карих, вицвілих очей.

      – … quam minimum credula postero»,[2] – додав чоловік і зловив дівчинку за руку.

      Бажання

      «Будьте обережні зі своїми бажаннями – вони мають властивість збуватися»

      Зробивши крок вперед, світловолосий хлопчик, років десяти, потягнув руку до незнайомця.

      – Ти впевнений, малий? – сині очі чоловіка здавались крижаними горами, що вросли у сіре обличчя планети Плутон. – Це все? Це тільки одне…

      – Так! – вистрибнула відповідь глухим пострілом серед ночі на Різдво.

      – Ти розумієш, – мелодійно звучав голос чоловіка, – що в тебе ще…

      – Ні, тільки одне… Це тільки це одне! – сльоза легко покотилась по дитячому лицю, обминаючи запалу щоку та, вирвавшись, СКАЧАТЬ