французькому народові захищати свободу. Крім того, складалося враження, що він уже не той колишній імператор-завойовник. Але люди в країні чули тільки брязкіт зброї і спів солдатів-ветеранів, які після довгих місяців перерви вернулися в казарми, і молодих рекрутів. Уже ніхто не сумнівався, що імператор зміцнює армію. Люди вже не вірили газетам, які запевняли: мовляв, невдовзі всі держави світу замиряться з імператором. По містах і по селах літали брехливі чутки, з газетних шпальт, із вуст лестунів, підслухачів, пліткарів і всезнайків табунцями злітали оманливі й барвисті, чарівні голуби брехні й кружляли понад головами солдатів, що маршували звідусіль до столиці, а звідти на північний захід. Отже, має бути війна, а розмальовані крилаті чутки – брехня. Ох, французький народ знав усі ознаки, які провіщають війну! Майже блискавично в усіх закутках країни знову поширився великий страх. Барвисті голуби, ці брехливі вісники миру, вже не ширяли в повітрі, а загинули серед великого страху й похмурого мовчання, серед якого тільки й можна почути правду, правду про неминучу війну. Вночі горіли сторожові вогні солдатів, що спочивали по дорозі на північний захід. Уранці їхні сурми пронизували своїм співом усю країну. Солдати йшли маршем по гарячих, сухих шляхах із квітучими полями обабіч, бачили, як достигає збіжжя, і запитували себе: чи ще їстимуть вони хліб нового врожаю? Можливо, вони загинуть раніше, ніж змелють це зерно, можливо, самі стануть часткою землі, гноєм для ланів, – і хто знає, яких чужих ланів? Ветерани, що вже брали учать у багатьох війнах імператора, згадували своїх товаришів, що полягли трупом у чужих країнах. Усі ветерани знали один одного. Й відрізнялися від решти тим, що спілкувалися між собою своєрідною власною мовою, мовою, якої солдати всього світу навчаються тільки перед обличчям смерті. Ветерани мали сотні тисяч спільних спогадів: про бурі і спеку, місяць уповні та вечори, полудень і ранок, а на іконку й криницю, на скирту й череду вони дивилися іншими очима, ніж молодь.
– Пам’ятаєш, – міг сказати котрийсь із них, – тоді в Саксонії? Там була криниця, коло якої ми з третьої роти мали стояти на варті два кляті й криваві довгі дні.
– Авжеж, – відповідав йому хтось, – криниця, що, як я знаю, стояла за три милі від Дрездена…
– А як смакувала ковбаса коло Ейлау! – казав хтось третій.
– Ще б пак, – підхоплював четвертий, – адже ту ковбасу зробили з доброго огира!
– Тоді то був кінь нашого полковника.
– А тепер нас чекає хіба що капітанський!
– А де, власне, поліг той малий і дурний Деґранж?
– Мабуть, на Березині. Він був такий малий, що який-небудь старий короп, певне, ковтнув його!
– А капрал Дюпюї?
– Хай йому біс, під Аустерліцом! Ти що, пам’яті вже не маєш? Забув добрягу Дюпюї?
Молоді рекрути анітрохи не розуміли тих розмов. Тільки знали, що й вони йдуть на смерть. Можливо, думали вони, старшим було легко йти на смерть, бо вони все-таки знали імператора. А от їм імператор чужий,
СКАЧАТЬ
