Судний день. Ярослав Яріш

Чтение книги онлайн.

      Вийшовши з корчми, Левченко думав недовго: швидким кроком направився до брички.

      Пані Меланія сиділа всередині, закутана в теплі коци.

      – Прошу мене вибачити, пані, але тут таке…

      – Так, я розумію, – хриплим голосом відповіла шляхтянка. – Напевно, ви зі своїми товаришами в цій корчмі вирішували справи державної ваги, раз заставили уродзону пані чекати так довго в бричці при битому шляху.

      Іван зрозумів її іронію, однак йому зовсім не було соромно – сама собі винна.

      – Сідайте, поїдемо. Я і так вже надто надовго відлучилася з дому… – сказала пані Меланія, але голос її звучав уже трохи ніжніше.

      Левченко зітхнув: сьогодні він зовсім не мав бажання «вклонятися Венері», зосередившись виключно на «служінні Бахусу». А все через ті кляті думки, що морочать йому голову уже стільки часу.

      – Мушу сказати пані, що я іще не завершив усіх своїх справ тута, тому наразі поїхати з вами не зможу…

      – Як? – не повірила пані. – Ти дав мені слово, я так довго чекала… Ні, нам треба поговорити просто зараз. Скільки ж я не доспала ночей, сподіваючись побачити тебе, почути твій голос. Навіщо мене так мучиш, невже тобі приємно спостерігати за моїм болем? Я ж довірила тобі найдорожче…

      Левченко почухав потилицю, оглянувся. Чогось йому не хотілося покидати сьогодні друзів, однак і пані відмовляти було не з руки.

      – Може, поговоримо просто тут?

      Пані Меланія гірко посміхнулася.

      – Далі знущаєшся? Хочеш, щоби пані зайшла до смердючої корчми, немов хвойда?

      – Чого ж до корчми? – далі чухав потилицю Левченко. – Тут є сіновал. Затишний, там ніхто о такій порі не зможе перешкодити нашій розмові. Як на мене, у тому є щось романтичне.

      Пані Меланія щиро засміялася.

      – Таки знущаєшся із мене, хлопче? Бог тебе покарає колись за моє приниження. Та що ж, нехай буде по-твоєму.

      Вона кинула йому коци, у котрі була закутана, тоді ж подала руку, аби козак допоміг зійти з брички.

      – Від’їдьте подалі і станьте десь у темряві, – наказала пані Меланія візникові і служниці. – Щоби ніхто не впізнав вас.

      Він вів її за руку до сіновалу, намагаючись обійти широкі калюжі та болото – пані не хотіла вимазати своїх новеньких черевичків.

      – А що, досить затишно, – мовив Левченко, зайшовши всередину й оглянувшись. Пані стала навпроти нього і раптом дала йому ляпаса.

      – Це тобі, лайдаку, за те, що так мене мучиш! На що ж я перетворилася через тебе! Де я зараз? На якомусь брудному сіновалі!

      Вона хотіла його вдарити ще раз, однак козак перехопив її удар СКАЧАТЬ