Лицар з Кульчиць. Ярослав Яріш

Чтение книги онлайн.

      Один із поляків обернувся. Інші також зупинилися. Пан зміряв Юрія поглядом, оцінивши статуру та одяг. Зрозумівши, що перед ним шляхтич, легко торкнувся двома пальцями бобрової шапки.

      – Перепрошую пана.

      Тим часом його приятелі стали витріщатися на Мариню.

      – Глянь, яка слічна панна.

      – Яка ж то панна – проста хлопка. У нашого пана судді покоївкою служить, – заперечив інший. – Наш пан суддя є дуже добрий: відпускає дівчину до церкви кожної неділі.

      – То до церкви, а не до бахура! – третій кивнув у бік Миколая, а тоді, вишкірившись, продовжив: – Розказували, що декотрі покоївки крадуть із панського столу котлетки і носять у панчохах своєму бахуру голодному.

      Пани заулюлюкали:

      – Ану ж бо, дівко, покажи, що у тебе в панчохах: чи не лишилося жиру від котлєток.

      Від такого нахабства Миколай почервонів, Юрій поблід, пани ж розреготалися. Кульчицький краєм ока поглянув на Миколая, поплескав по плечі, заспокоюючи.

      – Облиш. До ката підеш за напад на шляхту. Дай я сам, – сказав тихо, тоді ступив крок уперед, ставши поміж шляхтичами і своїми друзями.

      – Даремно ви, панове, ображаєте невинну дівчину.

      – А хто її ображеє? Хіба ж вельможному пану заборонено пожартувати зі свого хлопа чи покоївки? – відповів за всіх той самий, що штовхнув Юрія.

      – Шляхтич мусить дбати про свою честь: оберігати і захищати підданих. Не ображати! – стояв на своєму Кульчицький.

      Пан поклав руку на свою шаблю, підкрутив вус.

      – Я, Ігнатій Коналінський, гербу «Рілля», є шляхтичем з діда-прадіда. Мої права шляхетські – шаблею писані.

      Юрій мовчки поглянув на опонента, зазирнув йому у вічі. Ліва рука мимоволі почала намацувати шаблю при боці, однак він раптом згадав, що батько повідбирав у них зброю.

      До Коналінського підійшов один з його товаришів, поплескав по плечі, а до Кульчицького мовив:

      – Ми б іще побалакали з тобою, пане, але трохи нам спішно.

      – І нам вже час, пане Юрію, – раптом сказала ззаду Мариня.

      Пани розвернулися й пішли.

      – От чого я хочу піти на Січ! – раптом сказав Миколай. Кульчицький зрозумів його з півслова. Мариня теж:

      – Обиш його, Микольцю. Не треба. Ті пани – вони всі такі.

      – Так би зараз гахнув йому кулаком межи очі! – продовжив свою гнівну тираду Миколай. – Розвелося панів! Шляхта! Де срав пес – там герб виріс!

      Від цих слів Юрій посміхнувся, Мариня охнула.

      – Та що ти таке вже мелеш своїм язиком, бодай тебе світ не чув і не видів!

      Миколай поглянув на Юрія.

      – Вибач, товаришу, то я не про тебе. Ніколи не змирюся з тим, що хтось є ліпший за мене лиш через те, що має якийсь там папірець. Скажи, пане Юрку, коли Адам орав у полі, а Єва пряла під хатою, хто з них був паном, а хто простим хлопом? Хто їм ті папірці на шляхетство повидавав? Бог?

      – Матінко Божа! Миколаю! – намагалася затулити рота коханому Мариня.

      Кульчицький СКАЧАТЬ