Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

Чтение книги онлайн.

      – Який чудовий день! На що я відповів:

      – Ага.

      – Що сьогодні у меню? – запитав він. Я показав йому ключ.

      – Лосось?

      – Дуже дотепно, але я нічого не їм разом із батьками. Він похитав головою і сказав:

      – Пробач, не міг втриматися від жарту. То що сьогодні у меню?

      – Квінс і Ґринвіч-Вілледж.

      – Ти хотів сказати, Ґре-ніч-Вілледж?[19]

      Це стало першим розчаруванням у моїх пошуках, бо я завжди думав, що фонетично це слово звучить як «Ґринвіч», бо у назві є слово green, що було би досить логічним.

      – Менше із тим.

      На дорогу до будинку, де жив Аарон Блек, мені знадобилося три години і сорок одна хвилина, бо громадський транспорт наводить на мене паніку, хоча й на мостах я також почуваюся жахливо. Тато любив повторювати, що серед усіх своїх страхів нам потрібно обирати найменший, і сьогодні був саме такий випадок. Я пройшов Амстердам-авеню, Коламбус-авеню, Центральний парк, П’яту авеню, Медисон-авеню, Парк-авеню, Лексингтон-авеню, Третю авеню, Другу авеню…[20] Коли я опинився рівно на середині мосту П’ятдесят дев’ятої вулиці,[21] мені спало на думку, що за міліметр позаду від мене був Манхеттен, а за міліметр попереду – Квінс. Цікаво, як тоді називаються частини Нью-Йорка рівно посередині тунелю «Мідтаун»,[22] Бруклінського мосту або місце рівно посередині порона «Стейтен-Айленд», коли він опиняється рівно посередині між Манхеттеном та Стейтен-Айлендом? Місця, які не належать до жодного округу?

      Я ступив крок уперед – і ось я вперше в житті опинився у Квінсі. Я проминув Лонґ-Айленд-ситі, Вудсайд, Елмхерст і Джексон Хайтс.[23] Усю дорогу я грав на тамбурині, бо це допомагало мені пам’ятати те, що навіть у всіх цих місцях я – це все ще я. Коли я нарешті дістався до потрібного будинку, я ніяк не міг второпати, куди подівся швейцар. Спочатку я подумав, що він побіг кудись по каву, і вирішив його зачекати, проте пройшло вже досить багато часу, а його не було. Я зазирнув до під’їзду через двері і помітив, що там не було столу для швейцара. «Як дивно», – подумалось мені.

      Я спробував відімкнути двері ключем, але він входив лише трішки. Тоді я побачив домофон із номерами квартир, і натиснув на кнопку з написом «А. Блек», що була під номером 9Е. Ніхто не відповідав. Я натиснув її знову. Нічого. Я тиснув на неї ще десь п’ятнадцять секунд. Знову нічого. Я сів на землю і замислився, чи буде з мого боку занадто дитячим вчинком поплакати у під’їзді житлового будинку в Короні.[24]

      – Ну годі, годі вже, – раптом пролунало з динаміка домофону, – охолонь.

      Я аж підскочив.

      – Вітаю, – сказав я, – мене звуть Оскар Шелл.

      – Чого ти хочеш?

      Голос був розлючений, хоча я не зробив ще нічого поганого.

      – Ви були знайомі СКАЧАТЬ