Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Він саме пояснював суть шизофренії, Ізабелиної хвороби. Його смугляве обличчя від збудження трохи почервоніло. Він розповідає, що хворі на шизофренію блискавично, в одну мить, перескакують з однієї особистості в іншу і що в давнину їх вважали за ясновидців та святих, а пізніше – за людей, якими заволодів диявол, і ставились до них з забобонною пошаною. Лікар філософствує про причини хвороби, і я раптом дивуюсь, звідки він це все знає і чому він зве це хворобою. Хіба не можна з таким же успіхом вважати це винятковим багатством? Хіба кожна нормальна людина не має у собі теж з десяток особистостей? І хіба не полягає різниця між ними лише в тому, що здоровий стримує їх, а хворий дає їм волю? Хто ж тоді хворий?

      Я підходжу до столу й випиваю свою чарку. Бодендик дивиться на мене доброзичливо, Верніке – як на зовсім нецікавого пацієнта. Тільки зараз я починаю відчувати смак вина. Воно добре, ароматне, витримане й міцне. В ньому більше немає хаосу, думаю я. Воно перетворило його в гармонію. Перетворило – не замінило. Не уникло його. І раптом на якусь мить, зовсім безпідставно, я стаю невимовно щасливим. Отже, буває й так, думаю я. Хаос можна перетворити! Існує не лише те або інше, але вони можуть і перетворюватися одне на одне.

      За вікном знову спалахує бліде сяйво й згасає.

      Лікар підводиться.

      – Почалось. Мені треба йти до тих, що замкнені.

      Замкнених хворих ніколи не випускають надвір. Вони до самої смерті залишаються в кімнатах з прикрученими до підлоги меблями, з заґратованими вікнами і з дверима, які можна відчинити тільки ключем ззовні. Вони сидять у клітках, як небезпечні хижі звірі, і говорити про них не любить ніхто.

      Верніке дивиться на мене.

      – Що з вашою губою?

      – Нічого. Вкусив уві сні.

      Бодендик сміється. Двері відчиняються, і маленька сестра вносить ще одну пляшку й три чарки. Верніке йде з кімнати разом з сестрою. Бодендик хапає пляшку і наливає собі знову. Тепер мені зрозуміло, чому він запросив Верніке випити з нами: щоб начальниця прислала другу пляшку вина. Однієї для трьох чоловіків мало. От хитрий, думаю я. Повторив чудо, яке вчинив Христос під час проповіді на горі. З однієї чарки для Верніке зробив для себе цілу пляшку.

      – Ви, мабуть, більше не питимете? – питає він.

      – Чому ж? Питиму, – відповідаю я, сідаючи до столу. – Я саме добрав смаку. Ви мені допомогли в цьому. Красно дякую.

      Бодендик кисло посміхається і витягає пляшку з льоду Якусь мить він ще дивиться на етикетку, потім наливає мені – менше ніж півчарки. Собі ж наливає майже по самі вінця. Я спокійно забираю в нього пляшку і доливаю собі стільки, як і в нього.

      – Пане вікарій, – кажу я, – в деяких речах ми не так уже й відрізняємось.

      Бодендик раптом вибухає сміхом. Його лице розквітає як півонія.

      – На здоров’я! – каже він єлейним голосом.

      Гроза, гуркочучи, то насувається СКАЧАТЬ