Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      – Ніколи. Буде гроза, а в грозу хворі ще неспокійніші.

      – Щось не схоже на грозу.

      – Не схоже, але вона буде. Хворі передчувають її. Для кількох уже довелося влаштувати тривалу ванну. Важка буде ніч.

      Бодендик ділить між нами печеню. Собі він кладе більше.

      – Гаразд, докторе, – каже він. – Випийте принаймні чарку вина. П’ятнадцятиградусне! Дар божий! Навіть для нашого молодого язичника.

      Він підморгує мені, а я відчуваю, що так би й вилив соус з печені за його засалений комірець.

      Лікар сідає до нас і бере чарку. Бліда сестра просовує голову крізь двері.

      – Я зараз не вечеряю, сестро, – каже лікар – Залиште, будь ласка, в моїй кімнаті кілька бутербродів і пляшку пива.

      Лікареві років тридцять п’ять. Це чорнявий чоловік з вузьким обличчям, близько поставленими очима і великими відстовбурченими вухами. Звати його Верніке, Гвідо Верніке, і він так само ненавидить своє ім’я, як я ненавиджу ім’я Рольф.

      – Як там фройляйн Терговен? – питаю я.

      – Терговен? А, так… На жаль, нічого втішного.

      – Ні. Вона була така ж, як завжди. Може, трохи збудженіша, але ж ви кажете, що це від грози.

      – Побачимо. У нас тут передбачити щось дуже важко.

      Бодендик сміється.

      – Безперечно, важко. Тут важко.

      Я дивлюсь на нього. От тобі й християнин! Але тут мені спадає на думку, що його ж професія – піклуватися про людські душі, тому він дещо втрачає в почуттях за рахунок знань, так само як лікарі, медсестри і торговці надгробками.

      Я слухаю, як він розмовляє з Верніке. У мене раптом зникає апетит, я встаю і підходжу до вікна. З-за розколисаних вітром чорних верховіть стіною здіймається хмара з блідими краями. Я дивлюсь на неї. Зненацька мені все здається зовсім чужим: за знайомою картиною парку безмовно встає інша, дикіша, і відкидає стару, як порожню оболонку. Я згадую крик Ізабели. «Де моє колишнє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал?» Справді, де те найперше обличчя, думаю я. Первісний ландшафт, яким він був ще, поки не став ландшафтом у нашому розумінні – парком, лісом, будинком, людиною? Де обличчя Бодендика, яке ще не було Бодендиком, і обличчя Верніке, що існувало до того, як стало відповідати цьому імені? Чи ми щось знаємо про них? Чи ми потрапили в тенета понять і слів, логіки й облудного розуму, а за ними самотньо палає пра-вогонь, до якого ми більше не маємо доступу, тому що обернули його на тепло і вигоду, на вогонь у грубках і парове опалення, на шахрайство й упевненість, на міщанство й твердині та ще, може, на турецьку лазню мокрої філософії і науки. Де вони? Стоять там і досі, незбагненні, чисті й недоступні, поза життям і смертю, поки самі не стануть для нас життям і смертю? А може, це тільки ті, які зараз сидять, втупившись перед собою очима, чи тихенько ходять у загратованих кімнатах цього будинку, відчуваючи в крові близьку їм грозу? Де межа, що відділяє хаос од порядку, і хто може її переступити й повернутися назад, а якщо комусь і вдалося, то хіба він щось пам’ятає про це? Хіба один спогад не стирається СКАЧАТЬ