Неперебутнє. Леонід Горлач

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тортури, хміль додав мені відваги. Відкрив торбинку й показав старшині пляшку.

      – А чи не могли б ми випити за свято з вами?

      Черговий оторопів.

      – Та я ж на службі, там, нагорі, начальник міліції, він так дасть випити, що й закусити не захочеться.

      – Ну, то знайдіть стаканчика, – відважно втрутився Жолдак. – Не будемо ж ми пити з горла.

      Старшина розуміюче усміхнувся, нахилився над столом і дістав гранчака.

      – Це все, чим можу допомогти.

      – І на тому спасибі, – кивнув я з полегшенням. – То ми пішли. Ще раз вітаємо з святом.

      – Точно вітаємо, – піддакнув Олесь Іванович, взявши посудину.

      Ми спускалися вниз, задоволені від візиту. А старшина аж нахилився до віконечка у скляній стінці, мабуть, дивуючись із нашого нахабства.

      Сказано ж, що хоробрість городи бере!

      А колись був один Шевченко

      Після безпардонного звільнення Олеся Гончара з посади голови Спілки письменників України в приміщенні на вулиці Орджонікідзе почали коренитися інші принципи самоврядування. Головою в ЦК партії призначили досить уже немічного, змученого хворобою Юрія Смолича, який не так давно отримав зірку Героя соціалістичної праці. Періодично навідуючись до Спілки, Юрій Корнійович, ніяково усміхаючись, з'являвся на київській половині, де я тоді працював і тихенько пропонував:

      – Леоніде, давайте покуримо, бо мені Олена вдома заборонила…

      Викуривши кілька сигарет, рушав керувати процесом, поправляючи золоту зірку. Хоч за нього давно і успішно робив це дещо молодший Василь Козаченко. (До речі, основним мотивом ієзуїтського увільнення Олеся Гончара була не помста за нищівну критику партійної верхівки в романі «Собор», а «омолодження» керівництва авторитетної в ті часи організації). Василеві Павловичу нічого іншого не залишалося, як щодня навідуватися через вулицю до ЦК по чергові настанови. В результаті їх наростало загвинчування гайок, дух вільнодумства, породжений у часи Хрущовської відлиги, катастрофічно танув.

      Та попри все основні принципи діяльності потужної письменницької організації зберігалися, серед них і офіційні візити республіканського керівництва в обласні організації. Один з них відбувся і в Полтаві…

      До славетного міста вибралася мікроавтобусом чимала група письменників. Очолив її Василь Козаченко. На місці готував зустріч тодішній керівник письменників Полтавщини Олександр Чуча, людина не безталанна, добра й чуйна, що своїм гумористичним хистом підпирала земляка, могутнього сміхотворця з трагічною долею Олександра Ковіньку. В неблизькій дорозі точилися різні розмови, хтось процитував іскрометні дотепні рядки Віктора Кочевського про полтавського керманича («міняю Бучу на Чучу, Чучу на дачу й Полтаву на додачу»), хтось подарував анекдота, жодного напруження після кадрового погрому в Спілці. Та й Василь Павлович не тримався зверхньо, мабуть, розуміючи, в яку халепу втрапив з партійної волі.

      Та ось уже й розлога Полтава. СКАЧАТЬ