Неперебутнє. Леонід Горлач

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ а він же може стати справжнім майстром і активно допомагати партії у вихованні суспільства. То чим же ви тут займаєтеся? Може, мені звернутися по допомогу до вашого столичного керівництва?

      Якщо перші пасажі чолов’яга сприймав ще спокійно, то після згадки про київських начальників раптом аж підскочив.

      – Навіщо так? Ми тут самоуправством не займаємося, ми стараємося не калічити нікого, тим більше людей із талантом.

      – То й не змушуйте того ж Самійленка возити вам доповідні.

      – Так то мій попередник, – знайшовся чолов’яга. – То все він. А я тут лише три дні.

      Мені теж стало якось ніяково – отак, не розібравшись, накинув тавро на служаку, а він же, може, нічого й не відає, чесно протирає штани та покурює «біломор». І я, розрядивши гнів, вирішив ретируватися, доки й мене не чіпають землячки.

      – Ми з вами робимо спільну справу – виховуємо молодь. Отож давайте діяти відповідально, берегти людські душі, а не калічити їх. – І вже з порога додав. – І прошу не згадувати всує моє прізвище. Про мою позицію в суспільстві знають ваші столичні колеги.

      Я вийшов із прокуреного склепу в коридор. Той же сержант міліції та ще двоє таких же безробітних стражів порядку втупилися в мене, мов уже й не чекали щасливого повернення від потайних сусідів. І я, минаючи гурток, кивнув сержанту:

      – А ви казали, щоб не йшов туди. Все добре…

      Та не все добре склалося в того ж Олександра Самійленка. Правда, від нього ніби відстали, але вибита силою згода на потаємне співробітництво таки травмувала його чутливу душу. Сяк-так закінчив він навчання, вірші продовжував писати, причому, справді щемливу й оригінальну лірику, працював у Чернігові, так і не створивши родину. І якось пішов на Десну, щоб більше не повернутися до живих. Здається, залишив сестрі поетичний архів, і незабаром щирі друзі на чолі зі Станіславом Реп’яхом видали першу й останню збірку. Як свідчила критика, вона була справді талановитою. А в ній був вірш, присвячений мені. Мабуть, за те, що здавався одного разу чекісту, захищаючи молодого колегу.

      Легше жити стало

      Я вчергове вибрався до затишного будинку творчості в Ірпені попрацювати. Якраз зазолотіла осінь, а в цю пору, як правило, заселялася кожна шпаринка. Цілоденно за замкненими дверима кімнат цокотіли друкарські машинки, скрипіли пера, і тільки вечірньої години творчий люд вибирався на затишні алеї, розганяючи застояну кров та обмінюючися неймовірними бувальщинами. У нашому шостому корпусі працював тоді Віктор Близнець, абсолютний анахорет, який спускався з другого поверху хіба за особливої потреби. Моїм сусідом був Станіслав Тельнюк, добрий мій друг і порадник, із яким ми й спілкувалися найчастіше.

      Того підвечірка ми з ним тупали колами вже добрих півгодини, нагулюючи апетит. Якраз підійшли до центральних воріт. А тут із переліска підкочує до них таксі й звідти вибирається чоловік у плащику. Ми приглянулися – кого б то доля занесла сьогодні? А через мить Станіслав уже гукав:

      – Так це ж Микола СКАЧАТЬ