Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

Чтение книги онлайн.

      Погуляли гайдамаки,

      Добре погуляли:

      Трохи не рік шляхетською

      Кров’ю наповали

      Україну, та й замовкли —

      Ножі пощербили.

      Нема Гонти; нема йому

      Хреста, ні могили.

      Буйні вітри розмахали

      Попіл гайдамаки,

      І нікому помолитись,

      Нікому заплакать.

      Один тілько брат назвáний

      Оставсь на всім світі,

      Та й той – почув, що так страшно

      Пекельнії діти

      Його брата замучили,

      Залізняк заплакав

      Вперше зроду; сльози не втер,

      Умер неборака.

      Нудьга його задавила

      На чужому полі,

      В чужу землю положила:

      Така його доля!

      Сумно-сумно гайдамаки

      Залізную силу

      Поховали; насипали

      Високу могилу;

      Заплакали, розійшлися,

      Відкіля взялися.

      Один тілько мій Ярема

      На кий похилився.

      Стояв довго. «Спочинь, батьку,

      На чужому полі,

      Бо на своїм нема місця,

      Нема місця волі…

      Спи, козаче, душа щира!

      Хто-небудь згадає».

      Пішов степом, сіромаха,

      Сльози утирає.

      Довго, довго оглядався,

      Та й не видко стало.

      Одна чорна серед степу

      Могила осталась.

      Посіяли гайдамаки

      В Україні жито,

      Та не вони його жали.

      Що мусим робити?

      Нема правди, не виросла;

      Кривда повиває…

      Розійшлися гайдамаки,

      Куди який знає:

      Хто додому, хто в діброву,

      З ножем у халяві,

      Жидів кінчать. Така й досі

      Осталася слава.

      А тим часом стародавню

      Січ розруйновали:

      Хто на Кубань, хто за Дунай,

      Тілько і остались,

      Що пороги серед степу.

      Ревуть-завивають:

      «Поховали дітей наших,

      І нас розривають».

      Ревуть собі й ревітимуть —

      Їх люде минули;

      А Україна навіки,

      Навіки заснула.

      З того часу в Україні

      Жито зеленіє;

      Не чуть плачу, ні гармати,

      Тілько вітер віє,

      Нагинає верби в гаї,

      А тирсу на полі.

      Все замовкло. Нехай мовчить:

      Така Божа воля.

      Тілько часом увечері

      Понад Дніпром, гаєм

      Ідуть старі гайдамаки,

      Ідучи співають:

      «А в нашого Галайди хата на помості.

      Грай, море! добре, море!

      Добре буде, Галайда».