Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ пана свого накази, квапились дужче та дужче, бо ж обозний кріпко лаявся й підганяв, щоб не стати в половиннім строї перед очі ясновельможного, супроти котрого коїв нишком чималі капості, зазіхаючи на гетьманську булаву.

      14

      – Чи далеко гетьманський поїзд? – звернувся обозний до Михайлика. – Поглянь лишень!

      – Пана гетьмана ніде не видно, – спроквола озвався парубок.

      – Хто ж там суне?

      – Чумаки, – голосом пані Роксолани, напродиво схоже на неї, відповів молодий, і пан Купа-Стародупський обернувся до жінки.

      – Що ти сказала? – спитав він здивовано.

      – Нічого я не казала, – знизала плечима Роксолана, бо ж їй і справді-таки в ту мить причувся її власний голос, хоч вона ж не роззявляла й рота.

      – Чумаки йдуть, – своїм звичайним голосом повторив молодий коваль.

      – То чом же ти мовчиш?!

      – Хіба ви питали?

      – А ти? А ти? – присікався обозний, приступивши до дружини й ледве досягаючи її пишних грудей. – Хто сказав, буцім їде сам гетьман?

      – Тож я наздогад, – посміхнулась Роксолана і мерщій зірвала з голови намітку, тоненьку, як дим, і стала скидати з себе пишні вбори, бо було-таки над силу жарко. – Роздягайся, лебедику, й ти.

      – Жодна робота не повинна пропадати марно, – премудро мовив пан обозний і, кивнувши слугам, знову взявся до переодягання, щоб покрасуватись бодай перед чумацтвом.

      Слуги швиденько нап'яли на нього жупан – широкий, довгий, з тонкою дротяною сіткою всередині, котра мала захищати пана обозного від удару шаблі, – жупан кармазиновий, як жар червоний, гаптований, з ґудзиками щирозлотними – на полах, на рукавах, на розпорах вильотів, попрорізуваних там, де згинається лікоть…

      І пан полковий обозний на шляху вже й сам видів ранніх чумаченьків, котрі, рушивши до Великодня, вже повертались додому, та й пісню вже чув: «Над річкою бережком ішов чумак з батіжком…» – і хоч то й були не зацні пани і не козацька старшина, він поспішав свої опецькуваті й ковбасуваті руки просунути в вильоти, щоб на кожній вийшло по чотири рукави, що два з них облягали руку, а два вільно метлялись позаду…

      Чумацька пісня з виразним алегрето залунала зовсім близько: «Мені шляху не питать, прямо степом мандрувать…» – і коли пан Демид, причепурившись, вийшов на середину дороги і, випнувши черево, почав, як воно й годиться панові начальникові, вписаному до запорозької, як ми тепер сказали б, номенклатури – десь поміж бунчуковим товаришем та писарем суду генерального, – почав наш обозний надиматись, напринджуватись, набундючуватись, напружуватись, нажаблюватись, нагиндичуватись (хоч і хтозна – чи й були тоді гиндики в нас, на Вкраїні, бо ж їх тільки року 1520 вперше привезли до Європи з Америки), напутрюватись, мов сич на сову, мов квочка на дощ, надуватися і червоніти, та так же й ловко, що пані Роксолана аж замішувалась, на свого мужа дивлячись, і аж розсердилась, СКАЧАТЬ