Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – усе, що було при ньому в дорозі, та ще й разок щирого перлового намиста, в Роксолани взятий, на додачу, – а так це вийшло дорого тому, що був то вельми коштовний світлий ладан, олібанум, який з Аравії, чи з Африки, а чи з острова Кіпру – через Аден, або Єгипет, або навіть і через Лондон, Бомбей, а то й через Китай, – коли як трапиться, – завжди проходив довгий-предовгий шлях, поки потрапляв на чумацькі паровиці.

      17

      Чумацькі паровиці, тим часом добре попідмазувані, вже десь порипали собі далі, до Києва, вже й пісня розтанула в степовім мареві, далеко на шляху:

      Ой по горах сніги лежать,

      По долинах води стоять.

      А по шляхах маки цвітуть.

      То не маки, а чумаки —

      З Криму йдуть, рибу везуть…

      А Явдоха, ковалева матінка, все мовби чула та й чула ту пісню, що давно вже згасла десь понад степом.

      Вже й мішки з ладаном джури та слуги поперетягали на круту степову могилу, що бовваніла край дороги, та й пан Пампушка вже вилежався під ридваном, надвечірнього пругу сонця дожидаючи, а пані Роксолана, і лаючись, і плачучи за своїм перловим намистом, яке подарував їй гетьман Однокрил, коли вона з ним їздила до Неаполя й Відня, дорікала чоловікові:

      – Щоб тебе орда взяла, проклятого дуринду!

      – Уже не рада гнида, що вийшла за Демида? – питав пан Купа, ображений у своїх найкращих почуттях.

      – Та щоб тебе хапун ухопив, голомозого! Таке намисто, таке намисто…

      – Буває, що й муха чхає…

      – Але навіщо тобі ціла хура ладану?

      – Сама казала ж…

      – Я сказала: мішечок. А ти…

      – Розумну гадку треба… так би мовити…

      – Невже тобі не шкода грошей?!

      – Грошей, грошей! – і Купа аж поперхнувся: розмова ця і йому шарпала душу, бо ж він був жадібний до червінчиків, хоч і не добирав того, що побрязкачі – для розумного лише могутній засіб, а для дурноверхого – сама ціль. І тому, трішки зараз труснувши калиткою, він уже й сам шкодував за відданими чумакам двома торбами золота, і слова коханої дружини тяли його, наче серпом по литці. Але… мусив же він оборонятись!

      І він дружину переконував:

      – Ми ж оце за таким важним ділом їдемо, що Божа поміч потрібна аж-аж-аж!

      – Та він же вчадіє, твій пан Бог, од цілісінької хури ладану!

      – Добріший буде за таку хвалу.

      – Таж йому й на думку не спаде, скільки в цей проклятущий ладан угачено грошей, – і пані заплакала. – Ще й намисто моє перловеє… щире!

      – Одчепись!

      Але ж у Роксолани очі раптом заграли знов.

      – Ми вчинимо ось як, – сказала вона, – частину цього ладану – Богові. А решту ми в городі продамо. Га?

      – Такому панові, як оце я, крамарювати?!

      – Я бачила в Голландії, в Німеччині, в Італії – там крамарюють й не такі пани, як ти. Ото! Стида вже в тім нема. А ладан… я вторгую за нього добрі грошики й без тебе, мій лисунчику дурненький, – і жіночка вже витерла сльози.

СКАЧАТЬ