Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

      – Во славу Божу, – тоном святенниці відмовила прегарна пані.

      – Гріхи замолювать.

      – Не маю ще.

      – Є, видно… А з ким? З ким нагрішила? Свята та божа! Нагрішила вже? Нагрішила? Кажи!

      – Ще ні… на жаль! – І Роксолана загадково посміхнулась, аж панові обозному скортіло обійняти її а чи вдарити. – Я купую ладан задля тебе.

      – Ти на що натякаєш? – обережно спитав пан Купа-Стародупський.

      – Не на гріхи. На всі твої гріхи – мені начхать.

      – Тобто як?

      – А так… – І пані Роксолана чи не вперше в житті задумалась.

      16

      – Гріхи – то все в минулому, – раптом заговорила вона.

      І щось чудне забриніло в її низькому голосі, аж пан обозний нашорошив вуха, чекаючи, що жінка скаже далі, бо ще такої гострої мислі в її очах він досі не вбачав.

      Чумаки чвалали вже ген-ген, і десь рипіло немащене колесо, і пісня відкочувалась у близьку балочку, та Пампушка вже не чув того й не бачив, так його зацікавило щось у мові дружини, і він чекав, що тая скаже далі.

      І дружина сказала:

      – Гріхи – то завжди минуле. А мене турбує твоя дальша доля, твоє таланіння в житті: сьогодні, завтра, через рік.

      – Мені щастить, голубко.

      – А ти тільки подумай: щосуботи стромляєш ти на ставнику в соборі одним одну велику свічку…

      – Але ж ізсукану з півпуда воску, з круже'чками, і нарізами, з хрестами, з червоним пояском…

      – Тільки одну! Одну – поміж тисячами свічок у велелюдному соборі, де вже й не розбереш, хто саме її ставив. Та коли б наш Бог мав розуму на тисячу богів, то все одно не розібрав би – де чия! А коли пан Бог такий до тебе ласкавий за одну лише свічку та за дрібку ладану, котру ти скурюєш по неділях у себе дома, серед міста, де святами кадять йому всі… то що ж було б, коли б ти оце зараз сам-один серед степу, на безлюдній видноті, та скурив би йому хвалу з повнісінького мішка ладану. А то й із двох! А то й з цілого воза ладану! Подумай лишень…

      – А я вже подумав! – зненацька скрикнув пан обозний і, скинувши на землю свій пишний жупан, у самій лише черкесці, скочив на вгодованого коня, що в нього був зад як піч, а ноги як ступи, і помчав наздоганяти ватажка.

      – Чоловіче добрий, постривай!

      Але ватаг валки чвалаєм човгав далі, тягнучи по землі предовгий батіг та сам собі мугикаючи: «Ой ти, жоно чумацькая, чом не робиш, тільки журишся?» – і покурюючи люльку та дбайливо поправляючи над берестовою люшнею суху соснову гілочку, – вони ж бо стирчали на кожному возі задля спомину про рідний дім, – думки про жінку та дітей снуючи, отаман ішов та й ішов, і пана обозного криків не чув-таки, бо про зустріч із голубим ридваном уже забув і думати.

      – Зупинись, чоловіче! – горлав обозний, наздоганяючи отамана.

      – Не варта шкурка вичинки, – буркнув, не спиняючись, байдужий до всього чумак.

      – Куплю ладан гамузом! – волав обозний.

      – Усі три вози? – глузливо звістився чумацький проводир СКАЧАТЬ