Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Дядечко на ім’я Бог - Євген Положій страница 20

Название: Дядечко на ім’я Бог

Автор: Євген Положій

Издательство: Фолио

Жанр: Современная зарубежная литература

Серия:

isbn: 978-966-03-4494-5

isbn:

СКАЧАТЬ Іко, Ейко і Тетра. У нього волосся на голові, як завжди, стирчить під кутом дев'яносто градусів – він чимось схожий на їжака. «Дамаск, завтра – в Дамаск! – кажуть вони. – Якщо хочеш, їдьмо з нами, це вийде дешевше – всього по 6 ді з кожного на таксі, а так нам вийде по 8 ді!» Я швидко рахую: 6 динарів – це приблизно 9 дол., тобто 45 грн. До Дамаска, якщо не помиляюся, близько 200 км. Прийнятно цілком. Плюс віза на кордоні – 20 баксів. Але чому Дамаск? Я не знаю. Інших варіантів просто немає. Ірак – не для мене, дякую, хай там батько думає що завгодно, але туди я не поїду, а чекати тут – безглуздо. Батько писав, щоб я прислухався до інтуїції, а інтуїція підказує, що я не погоджуюся з тим, що можу бачити Іко сьогодні останній день. Поки що експеримент із Мадабою цілком себе виправдав. Зрештою, в листі батько не випадково ж написав «Дамаск»?! Та й хіба жінка – це не шарада, не загадка? Тим більше, симпатична японська жінка?

      Ми повечеряли рисом і куркою-гриль у досить пристойному, але недорогому кафе «Єрусалим» у центрі Аммана. Розгризаючи курячі кістки, я чомусь згадав листівку, яку подарував мені на пам'ять Мехмет: хлопчина років 14-ти з «калашем» у руках на тлі прапора Палестини, неіснуючої країни, а знизу надпис «Єрусалим – наша столиця». «У мене там батьки досі живуть, – із сумом сказав Мехмет, – колись ми всі жили в Єрусалимі». У кожного – свій біль. З такою листівкою, думаю, мене б точно не пустили в Ізраїль. Там, боюся, з цього приводу зовсім інша думка. Дивний світ.

      Сирія. Дамаск. П'ять днів кохання. 9—15.03.

      На прощання Цунуоке-Шаміль подарував мені – за те, що я опікував Люсі у Петрі, – свій поношений військовий капелюх. Усередині карбідом, як зазвичай робиться в армії, щоб не плутатись, де чиє, написано: «Басаев». Ого! «Куди ти зараз?» – «Дамаск». – «Чудове місто. Залиш емейл-адресу», – попрощався японець.

      Поки чекали таксі, я заглянув у пошту. На ящику висів лист від якогось ZZZ. Файл в атачменті відкривався довго, а коли відкрився, я побачив світлину: чоловік років п'ятдесяти у військовій формі на тлі високих гір, у вицвілому зеленому капелюсі, дуже схожому на той, що тільки-но подарував мені Цунуоке-Шаміль. І жодних коментарів. «Осі, Осі! – Іко енергійно махала рукою на вході, – таксі чекає! Хутко!» – і я, лишивши хлопчині-адміністратору на столі динар, не чекаючи здачі, вибіг на вулицю.

      Дорога запам'яталася однією пригодою – в машини лопнуло праве заднє колесо. Ми їхали досить швидко, тому ще пощастило, що лопнуло не переднє. Водій зупинився на узбіччі, відкрив багажник і мрійливо подивився всередину. «Проблеми?» – запитав я, підозрюючи, що там немає запаски. «Таке в мене вперше!» – розгублено відповів таксист. Наша невеличка аварія трапилася якраз під рекламним біг-бордом автомобільної фірми «Хьондей», і прикол полягав у тому, що таксі було також марки «Хьондей». Я сказав про це японцям, вони зареготали. Я поміняв колеса за п'ять хвилин. Японці дивились на мене, розкривши роти, вони ще не забули про радіатор у Петрі. «Ти – автомеханік?» – запитав Тетра. «Ні, я звичайний український інженер!»

      Весь шлях до Дамаска я розмірковував СКАЧАТЬ