Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ геть зігнорувала. Найбільше я хвилювався про Бірму: в неї мала бути тічка. У такі дні за нею треба дивитись в обидва, проґавиш – і все, народяться якісь байстрюки від недоношеного колі чи боксера. Ні, це зовсім не ревнощі, – я лише піклуюся про свого пса, я хочу Бірмі добра. Я усміхнувся – точно так завжди каже мама, коли хоче в чомусь мене переконати!

      Із вражень про Амман я хочу виокремити три: доброзичливість людей, яких я спочатку сприймав лише як потенційних терористів і релігійних фанатиків із «Аль-Каїди»; музей автомобілів короля Хусейна, в якому зібрані найкрутіші тачки та мотоцикли світу; і кнафа. Кнафа – це просто диво! Взагалі, я не любитель солодкого, але кнафа!.. До Йорданії варто приїхати лише заради неї. Ми з Мехметом насолоджувалися її дивним смаком у відомій старій кондитерській, до якої частенько заходить сам король Абдула з родиною.

      Просто так, без охорони – випити кави та поїсти смачної кнафи. І вона того варта, не сумнівайтеся.

      З Мехметом я познайомився випадково, біля мечеті Хусейна. Я стояв і дивився, як люди знімають взуття і заходять усередину, стають на коліна і моляться. Діти, підлітки, дорослі, дідусі й бабусі. Я ніяк не міг звикнути до думки, що всі люди навколо мене вірять у Бога. Вірять в Аллаха. Усі до єдиного. Більше того, судячи з їхньої поведінки, віра стояла на першому місці в їхньому житті. Це було незвично і лякало мене. Тож я стояв біля мечеті і спостерігав. Певне, підсвідомо я хотів побачити фальш, гру, тобто я хотів переконатись, що переважна більшість робить це, так би мовити, з громадського примусу. Тобто треба ходити до мечеті – от вони й ходять. Але вся їхня поведінка, їхні очі казали мені геть протилежне.

      – Хочеш зайти? – раптом запитав мене хтось.

      Я озирнувся і побачив чоловіка в темно-синьому джинсовому костюмі приблизно одного віку зі мною.

      – Мехмет, – представився він.

      – Остап, – відповів я, – я з України. – Я так і досі не зрозумів, як правильно звучить його ім'я – Мехмет, Мохамед, Магомет? – тому записую так, як чув.

      – Не може бути! – зрадів несподівано араб. – 3 якого міста? – він раптом перейшов на російську.

      – З Києва.

      – Я п'ять років навчався в Сумах на інженера. У мене там залишилася дівчина!

      У всіх арабів, хто навчався в Україні, залишається там дівчина, і, як правило, не одна, але це так, до слова.

      – Так, може, зайдемо?

      – Ні, дякую. – Щось мене не пускало того дня до мечеті.

      – А ти був у музеї автомобілів короля Хусейна?

      Він знав, чим мене заманити. Ми сіли в його старенький «фолькс» і поїхали до музею. Мехмет попри спеціальність, здобуту в Україні, робив рекламну поліграфію, – дорогою ми навіть заїхали до офісу, який він продемонстрував з гордістю, – так само, як і двох своїх клієнтів. Але мене найбільше вразили вхідні двері – скляні, з якимось хитким СКАЧАТЬ