Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

Чтение книги онлайн.

      Я знову входжу в коло протиріч,

      Хоч намагаюсь вийти з цього кола…

      Безсонною для мене стала ніч,

      Нова тривога спокій поборола.

      Чого?.. Чого таким вразливим став,

      На кожний крок народжую відлуння?

      Не котять сміх притишені вуста,

      Не вдарить радість по сердечних струнах.

      Чого сприймаю гостро так злобу?

      Щоб просто мовчки обійти – та де там…

      А може, коли б я інакшим був,

      Коли б інакшим – то б не був поетом.

      Дні минають через крапку з комою,

      Хоч себе повторюють вони —

      З схожими турботою і втомою,

      З почуттям тривоги і вини.

      Напинає час мене суєтами,

      Що такі далекі і чужі.

      Він дружить не хоче із поетами,

      Відігнавши пісню від душі.

      Кобзарів палили на вогні,

      Ставили до стінки, убивали…

      Але невмирущості хорали

      Все ж лунали на гучній струні.

      Хоч незрячі, хоч були старі —

      Йшли не раз крізь муки до загину,

      Рятували співом Україну

      Прометеї наші – кобзарі.

      І тепер, коли нужда навкруг, —

      Ой, тривожний голос у бандури,

      Покликом тривоги і зажури

      Кличе, щоб не вмер кобзарський дух.

      Щоб народ піднявся і прозрів,

      Вдаримо у струни ми на сполох.

      І хай згине з переляку ворог,

      Адже ми із роду кобзарів!

      Ой, терзають Україну,

      Хто до зла охочий,

      Щоб орел отой двоглавий

      Виклював нам очі.

      Заломивши руки, матір

      Ведуть до загину.

      А домашні «патріоти»

      В рот набрали слину.

      У нікчемних суперечках

      Загубилась влада.

      Посміхаються манкурти:

      «Так им, так им нада!»

      «Капец вашей Хохляндии», —

      Втішається ворог.

      Чи знайдеться хоч одненький,

      Хто вдарить на сполох?

      Іще, напевне, не дозрів

      Мій переляканий народ,

      Бо вибира собі вождів

      Із казнокрадів та заброд.

      Не розбереться грішна плоть,

      Де зло, де сяйво доброти.

      До щастя, що дає Господь,

      Видать, нам треба дорости.

      Прожито день – і слава Богу,

      В чотири боки поклонюсь…

      Я в темні вікна на дорогу

      Вже не дивлюся, не дивлюсь.

      Не жду нікого я до себе

      І сам нікуди не іду…

      Шматок землі та клаптик неба —

      Усе це маю на виду.

      Кладу в огонь соснові дрова,

      Щоб душу грішну відігріть,

      Та бавлюся словами знову

      На грані двох тисячоліть.

      Чи вийде вірш, чи СКАЧАТЬ