Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

Чтение книги онлайн.

      Вечірнє світло воскової свічки

      Наповнює моє єство теплом.

      Любові нерозділена дотичність

      Як пташка, що щебече під вікном.

      І сутінки пухкі та волохаті,

      Мов іграшки м’які по тридцять сім…

      А я один у вечоровій хаті

      Веду розмову поглядом своїм.

      І пахне воском, як в недільній церкві,

      Хоч день промчав, мов злякане лоша.

      Не хочеться все мірять на проценти,

      На інший лад настроєна душа.

      А хочеться подумати про вічне,

      В якої Матір Божої лице…

      Вечірнє світло воскової свічки

      Настроює моє єство на це.

      Я розчинюся в цьому розгомінні,

      Щоб глянути на себе віддаля.

      Маленька свічка в синім мерехтінні —

      Мені ж від неї світиться земля.

      Суміш втіхи й печалі

      Випив, наче вино…

      А що далі, що далі

      Мені небом дано?

      Залишив у тумані

      Дні веселі та злі…

      Я свої сподівання

      Множу вже на нулі.

      Не хапаюсь за серце —

      Ще біда – не біда,

      Та в моєму відерці

      Заржавіла вода.

      Хоч горілка в стакані,

      Та вже око не п’є…

      Залишив у тумані

      Я кохання своє.

      Листя ніби в конвертах

      Розсила листопад.

      А життя? Що ж, відверто —

      Це лише зміна дат.

      Згуркотіло і щезло,

      Тільки пил з-під коліс…

      А життя, коли чесно, —

      Лиш приїзд і від’їзд.

      Життя – сумні квадрати,

      Мене тут час трима…

      Щось хочу пригадати,

      Та втішного нема.

      Відпихую погане,

      А мрію про одне:

      Як сонечко погляне —

      Моя журба мине.

      Якщо печаль солона

      Вас пробує на злам:

      – Ідіть, ідіть до сонця, —

      Я щиро раджу вам.

      Загадую, що буде, —

      Вгадаю я чи ні?

      То березень, то грудень

      Мої гаптують дні.

      Загадую на радість —

      Виходить на журу.

      Я очі чистим ранком

      Від смутку обітру.

      Загадую на смуток —

      Виходить на сміхи.

      І вже, дивись, забуто

      Жалів моїх гріхи.

      Я спомини не кличу,

      Бо ще в полоні мрій,

      А сонечка позичу

      У пісні дзвінковій.

      І сил мені прибуде,

      Хоч в сріблі голова,

      Бо ще в любові людям

      Не всі сказав слова.

      Відпущені Всевишнім дні —

      А я їх безрозсудно трачу

      На теревень слова дурні,

      На довгий сон й ходу ледачу.

      Схиляюсь мало до пера.

      Чи СКАЧАТЬ