Санькя. Захар Прилепин

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ склом, іноді квітами, а також усіляким вивернутим з урн сміттям – і створювалося відчуття, начебто на вулиці пройшов дощ зі скляної крупи, сміття й квіткових пелюсток.

      Подекуди валялися стільці, зустрівся ланцюг огорожі.

      Усі ліхтарі були розбиті.

      «Яну піймали», – раптом угадав Сашко, побачивши на асфальті розідраний вщерть, облямований хутром каптур. «Каптур Яни. Її вхопили за каптур».

      Іноді назустріч ішли люди, які з цікавістю, а деякі й зі злістю розглядали затриманих.

      «У полон забрали… – подумав Сашко іронічно. – Мене забрали в полон… І можуть посадити», – завершив він свою думку вже всерйоз.

      Згорілу машину було видно здалека. Поряд уже метушилися пожежники. Зі шлангів била вода, від машини валив густий дим.

      – Ні, ну нахер ви це зробили? – усе не вгамовувався один з міліціонерів, найповажніший з них, який і досі говорив із задишкою. – Нахер? Ви це будували, щоб ламати?

      Ніхто не поспішав йому відповісти.

      Льоха спокійно дивився вперед, і на обличчі його читалося, що він не вважає за потрібне розмовляти з тим, хто питає.

      Сашко міг би відповісти, але боліла розбита губа, і він безперервно злизував кров.

      Вені, схоже, навіть його розбитий ніс не заважав, і він, хлюпаючи, запитав:

      – Що будували?

      – От оце все ви будували?

      – А хто будував? – перепитав Веня, немов його це всерйоз схвилювало. Тут прямо в обличчя Вені наїхала камера, і міліціонер, матюкаючись, прогнав тележурналістів.

      – Чуєш, розстебни мене, хоч кров витру, – скористався ситуацією Веня. – А то вас уздрючать прямо тут за побиття підлітка. У мене ніс зламаний. Я на вас заяву напишу.

      – Та мені плювати на твою заяву, зрозумів? – одразу ощерився міліціонер. – Пиши, мені однаково. Я тобі ще дупу надеру у відділі.

      Веня голосно гмукнув, харкнув кров’ю і замовк.

      Пацанву «Союзу створювачів» виводили з підворіть – коли по три-чотири, а коли одразу й по десять.

      Майже всі піймані були побиті, їхню шкіру прикрашали червоні криваві синці, очі швидко запливали, розплющені носи й розбиті губи сочилися кров’ю.

      Пацан років чотирнадцяти, увесь блідий, із тремтячими вилицями, ледь тримався на ногах, він вжахнув густим, брудно-кривавим згустком на потилиці. Його підтримували за руки.

      На багатьох був розірваний одяг. Виднілися худі юнацькі тіла.

      Сашко знав їх усіх – якщо не по імені, то в обличчя.

      Хтось намагався жартувати, але міліціонери нестямно репетували, вимагаючи закрити роти.

      Незабаром «полонених» зібралася ціла юрма, шістдесят-сімдесят осіб.

      Більшість була без наручників.

      – Давай зі своїх теж знімемо «браслети», – сказав напарникам міліціонер із задишкою. Він був старшим у наряді.

      – Навіщо? – запитав один з напарників.

      – Треба.

      Напарник здивовано знизав плечима, і старшому СКАЧАТЬ