Пандем. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      – Відповідно до фізичних законів…

      – Вибач, – Кім обхопив руками плечі. – Я сприймаю тебе за когось іншого… То ти не всемогутній?

      – Ні. Але мої можливості зростають…

      – …щосекунди.

      – Так. Ваша клініка вже не унікальна, Кіме. Так звана «методика Верхнехацького» працює по всьому місту, в десятках міст, лікарі божеволіють… Знаєш, я захотів говорити з тобою ще й тому, що ти здатний співвідносити цінність своєї кар’єри – і людського життя.

      – Не зрозумів, – сказав Кім.

      – Неважливо, – хлопчик махнув рукою. – Потім зрозумієш. Кім довго дивився на нього. Пандем відповідав ясним, безтурботним, дещо іронічним поглядом.

      – Я тобі не вірю, – сказав Кім.

      «Шкода», – сказав хлопчик, не розтуляючи губ. Кіма пересмикнуло.

      – Вибач, – пробурмотів Пандем. – Це етап. Це не одразу. Я, звісно, розумію.

      – Еге, – сказав гробар, дивлячись на купюру в Кімових руках. – Звичайно в день з десяток, а зараз – хрін тобі! На тому тижні дід років ста, на позатому – баба… А так… Не мруть. Трунарі лапу смокчуть. Прогоряють. Оркестр простоює. Бляха. У мене куриво закінчилося… Хоч роботу кидай. Хоч сам іди й кого-небудь придави, – він засміявся, запрошуючи й Кіма порадіти з жарту, але той мовчки простяг гроші й пішов.

      Пандем чекав його на вузькій лавці під бляшаним прапорцем автобусної зупинки. Сидів, сховавши долоні в рукава; не кажучи ні слова, Кім підійшов і сів поруч.

      – Поки що немає можливості влаштувати повне безсмертя, – сказав Пандем, ніби вибачаючись. – Потім. Як вийдемо на зірки.

      – Ми вийдемо на зірки?

      – Авжеж. Ми заселимо весь космос. Ще при твоєму житті, Кіме Андрійовичу. Твої діти, можливо, стануть першими безсмертними.

      – Ти – божевільна комп’ютерна програма? – невпевнено запитав Кім.

      Пандем розсміявся – веселий школяр, приємний дев’ятикласник з порядної родини:

      – Я – парова машина нового покоління. Штучний хлопчик на діодах і транзисторах. Матеріалізована ноосфера. Ошаліла програма, розумний вірус, та хоч як мене називай, я з усім погоджуся й не ображуся… Слухай, Кіме. Тобі лишилося пройти дуже небагато. Ти повіриш мені і… і заспокоїшся.

      – Нащо тобі треба, щоб я повірив?

      – Бо я хочу порадитися.

      – Зі мною?!

      – Не тільки… За минулі кілька днів я приголомшив своєю присутністю два-три мільйони душ по цілому світі. Різних людей, та переважно скептиків. Усі вони тепер проходять свій шлях, дехто вже пройшов… Вони – острівці, насіння, навколо них наросте знання про мене, як наростає нова шкіра навколо підсаджених на рану клаптиків. Двадцять дев’яте лютого не повториться. Тепер я став розумніший…

      – Скільки тобі років? – запитав Кім, здригаючись од раптового здогаду.

      – Я дорослішаю, – тихо відгукнувся Пандем.

      – Скажи, – Кім облизнув СКАЧАТЬ