Пандем. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      Дрібний дощик змінився на сніг. Можливо, останній цієї весни. Сніг валив дедалі густіший; Кім біг, слухаючи свої кроки.

      Буро-зелена галявина білішала. Маленька снігова шапка лежала на маківці старого м’яча. Кім зупинився під іржавою поперечиною, що вросла в розсохи двох беріз, підстрибнув, схопився, підтягся, торкнувшись підборіддям мокрого металу.

      …Але ж дружина того пацієнта, Прохоренка, досі думає, що Кім – бездарний коновал, який цінує життя хворого не дорожче за торішній рецепт!

      Кім піднімав себе до неба й знову кидав униз. Торкатися підборіддям поперечини ставало раз за разом важче, та він звично перемагав себе, підтягувався ще й ще; отак, думав він, видихаючи повітря крізь зціплені зуби. Усе буде добре, інакше й бути не може. Усе буде добре…

      У тому, що машина перекинулась на слизькій трасі, нема нічого надприродного, думав він. Правда, в одному комплекті з аварією ми маємо «чудо Верхнехацького», як його охрестили за прізвищем мого беручкого шефа. І маємо двадцять дев’яте лютого… Чи можуть ці дві – нехай три – події бути пов’язані між собою? Ну, хіба що своїм занепадництвом… тобто загадковістю. Ні перша, ні друга не мають переконливого пояснення. А хлопчик… Хлопчик. Інформацію перетравлено, або напівперетравлено, ніякого висновку зробити не вдалося, отже, потрібна нова інформація…

      Він розтис затерплі пальці й приземлився на голий п’ятачок землі під поперечиною, чорну лисину, протоптану ще торік самодіяльними фізкультурниками. Струсив напругу, як собака струшує воду, й обернувся.

      – Добрий день, – сказав хлопчик. Він стояв посеред галявини, за маленький крок від засніженого м’яча.

      – Добрий день, – після коротенької паузи відгукнувся Кім. Хлопчик підштовхнув м’яча носком черевика. Залишаючи по собі доріжку, м’яч покотився до Кіма й завмер на півдорозі.

      – Питання, де я взявся, сьогодні не ставимо…

      М’яч був слизький, трава – мокра. Замолоду Кім серйозно займався футболом, але Пандем, як видно, теж тренувався. Кім не міг сказати, що біганина з м’ячем йому байдужа.

      – Чому?

      Пандем фінтив.

      Погнавшись за м’ячем, вони зіштовхнулися плечима, Кім послизнувся, але встояв. Пандем гепнувся на засніжену траву; кілька секунд вони дивились один на одного – Кім згори вниз, Пандем знизу вгору. Потім Кім простяг руку; у Пандема були сильні, забруднені землею пальці.

      – Чому? – знову запитав Кім, допомагаючи йому встати.

      – Не зумію пояснити точно, – тихо сказав Пандем. – Брехати, спрощувати, пересмикувати – не хочу. Тобто я можу, звісно, сказати, що самозародився, приміром, в інформаційних мережах… щось таке…

      – Ти мене гіпнотизуєш? Морочиш? Не розумію навіщо.

      – Ти ж лікар, – серйозно сказав Пандем. – Не ховайся за кокетливі ширмочки з назвою «я збожеволів».

      Він говорить СКАЧАТЬ