Іван Богун. У 2 тт. Том 1. Ю. В. Сорока

Чтение книги онлайн.

      – Ну тоді кажіть, яке ваше діло?

      – Хочемо на турка… У море!

      Соколець кілька хвилин, оцінююче, обдивлявся обох.

      – Уперше?

      – Так, уперше, але усі колись починали! – твердо, навіть з викликом відповів Нечай.

      – Твоя правда, козаче, усі колись починали… Що ж, узяти можна. Що мати із собою, знаєте?

      – Зброю! – вихопилося у Нечая.

      – Зброю… – повторив Соколець. – Ясна річ, що не цяцьки. Одним словом, слухайте уважно: на козака потрібно мати дві рушниці, чотири пістолі, шаблю. Шість фунтів пороху, шість кіп[31] куль. Сухарів достатню кількість, пастреми,[32] саламахи, муки. З одежі – двоє шаровар, сорочку, грубого сукна каптан і шапку. Одежу беріть стару, мені на човнах фарбованих кармазинів не треба. Горілки не брати. Якщо помічу когось напідпитку, розмова коротка – за облавка, риб годувати. З якого ви куреня?

      – З Тимошівського, батьку! – відповіли обидва в один голос.

      Соколець зробив знак писарю. Той мокнув у свій срібний каламар довге гусяче перо і старанно почав записувати все до довгого реєстру.

      – Прізвища? – продовжував опитувати козаків осавул.

      – Іван Богун та Данило Нечай.

      – Добре. Підете у чайці свого курінного. Омелько старшина справний, швидко розуму навчить.

      Нечай тихцем штурхнув Івана і поглянув на нього сяючим поглядом. Той у відповідь посміхнувся. Соколець деякий час мовчав, очікуючи, доки писар закінчить роботу, потім оглянув юнаків поглядом розумних очей, навколо яких уже встигла осісти сіточка неглибоких зморшок.

      – Якщо майно яке маєте, моя рада – знайдіть спадкоємця, – він помітив посмішку, яка блукала по Богуновому обличчю. – Ет… сміється він… Ну, ходіть здорові, молодці.

      Уклонившись, хлопці вийшли надвір. Світло, якесь по-особливому яскраве та сповнене найживіших кольорів, ударило Іванові в очі, загострюючи відчуття. Його не полишала думка, що він стоїть на межі, яка поділяє навпіл усе попереднє життя і те невідоме, що очікує на нього в майбутньому. І напевне, через відчуття цієї незримої межі, не дивлячись на святковий настрій, Іван відчув на душі неприємний накип. Останні слова Сокольця не йшли йому з голови. Вони пролунали якось моторошно. Раптом Іван піймав себе на думці: «Невже я відчуваю страх перед походом, до якого так прагнув? Але це цілком неможливо!» Він зітхнув і оглянувся навколо. Козаків під будинком осавула помітно побільшало. Обличчя Нечая було ніби чимось заклопотане. Іван подивився йому в очі:

      – Ну, що скажеш?

      Данило широко посміхнувся.

      – Підемо! Чуєш, Іване, ми на турків підемо!

      Іван посміхнувся і собі, не припиняючи вивчати очі товариша. Що в них, самі лише веселощі, чи може дещо приховане від стороннього погляду? І раптом Іванові на думку прийшло рішення, на яке, безумовно, вплинули дні, проведені ним на Січі.

      – А пішли до шинку! – СКАЧАТЬ