Doc 1. Артем Чех

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ такий агресивний? – запитала мене невисока і, на другий погляд, вродлива дівчина м’яким, теплим голосом.

      Нахамити їй я не зміг. Відвернувся.

      – Мене Варварою звати, – сказала вона ще м’якше.

      – Дюша, – сухо вистрілив я.

      – Як-як? – розсміялася вона.

      – Андрій.

      Не знаю, якось вже слиняво звучало оте «Дюша», але інакше мене ніхто не називав. Все життя, з пелюшок, можна сказати, я був Дюшею.

      – Йдемо на примирення? – зраділа довготелеса напівлюдина-напівконяка.

      – А я з вами і не сварився, – процідив я, внутрішньо погоджуючись, що примирення було б доречним.

      – Але все ж таки, – ще раз сказала вона, і я відзначив для себе, що голос її схожий на голос моєї завучки Лесі Миколаївни. Високий та деренчливий.

      – Як хочете. Просто я не люблю, коли з мене сміються.

      – Ми не з тебе сміялися. Ми просто веселі, – сказав третій хлопець, який до цього часу був зайнятий перебиранням магнітних записів в якійсь пістрявій коробці. – Я Олег.

      – Рамзес, – сказав другий.

      – Як? – смикнув я губами у недопосмішці.

      – Рамзес. Рома. Рамзес – так всі мене називають.

      – Люда, – сказала напівконяка.

      Це ж треба, чомусь саме Люд я завжди такими і уявляв.

      – Дюша, – тихенько промовив я, – тобто Андрій.

      – Ну, а на Боба ти не гони, він класний хлопець, – сказала Варвара, від чого Сергій, себто Боб, опустив очі й посміхнувся, як мені здалося, не без долі єхидства, зрозумілого, мабуть, йому одному.

      – Вип’єш? – запитав Олег.

      – Ні, дякую. Це вбиває.

      – Вино? – розсміялася Люда-коняка. – Вино – ні.

      В кімнату нарешті зайшла Маша-рятівниця. Слава богу, подумав я, адже стримуватися від ніяковіння та злості я вже не міг. Богєма, твою мать.

      – Твій беж, – простягнула вона тюбик, загорнутий у твинову ганчірку.

      – Угу, – подякував я.

      – Яківна бурчить. Їй сміх наш читати заважає, – сказала Маша, звертаючись швидше до мене, ніж до своїх хохотунів. – А ти заходь, єслі шо, – звернулася вона явно до мене, але з косим поглядом до дверей, через які мені належить у найближчі три секунди вийти.

      – Угу.

      Я вийшов з кімнати по-англійськи. Хоча, як на мене, по-хамськи.

      – Не будь таким серйозним! – почув я голос з кімнати, який належав чи то Рамзесу, чи то Олегу.

      В коридорі я наткнувся на живий зморщений мішок. «Певно, Яківна», – подумав я, взувся і попрямував до виходу.

      – Це кухня! Вихід тут, – заскрипів живий мішок.

      Геть розгубився.

      – А скільки тобі років? – якось неочікувано для себе запитав я у Маші, вже стоячи на ґанку.

      – Двадцять шість.

      – Г-м, – розгубився я. – Чогось я думав, що на дванадцять менше.

      Вона СКАЧАТЬ