Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з тебе сміється та глузує.

      Тільки що Онися скінчила розмову, надворі забрехали собаки. В сінях хтось питав у наймички: «Чи батюшка й матушка дома? А панна дома?»

      В світлицю рипнули двері: то ввійшов Харитін Моссаковський. Старий Прокопович вийшов до його з кімнати.

      Харитін прибрався й причесався. На йому був довгий чорний темно-синій сіртук. Білі коміри були викладчасті, як у простих шляхтичів. Підстрижене русе волосся закручувалось кругом шиї густими кучерями. Високий, тонкий, рівний станом, з білим матовим, трохи сухорлявим лицем, з ясно-синіми очима, Моссаковський мав делікатну постать блондина, хоч його руки були чорні й чималі, звиклі до важкої роботи. Невеличкі вуса й рівні тонкі брови були трошки темніші од волосся на голові й дуже приставали до ясно-синіх очей. Невважаючи на те, що він був дяк, він не пішов у пекарню, а сміливо ввійшов у світлицю. В ті часи не було ще великої одлички між священиками та дяками. Дяки тоді не застоювали черги в пекарнях або в ганках у священиків.

      Мати з дочкою стояли за дверима в кімнаті й прислухались до розмови в світлиці.

      – Це приїхав дяк з Карапишів, Моссаковський, син покійного священика вільшаницького, – тихесенько промовила мати до дочки. – Їздили до тебе академісти, а тепер почали їздити дяки!

      – Дяки дурнісінько їздитимуть до мене. Цур, дурня! Я дячихою не буду, – ще тихіше обізвалась Онися.

      Але цікавість узяла своє. Над дверима в світлицю, між одвірком і стелею була щілина на всю довжину дверей. Онися приставила стільця, стала на його й почала роздивлятись в дірку на гостя. Мати кивала пальцем, замірялась кулаком, щось гризливо шепотіла, смикала Онисю за одежу, а Онися стояла й пильно роздивлялась на Харитона. Надивившись всмак, вона тихесенько, як кішка, злізла з стільця.

      – А що? Який? Чи молодий, чи старий? – не втерпіла й собі Прокоповичка, щоб не спитати в дочки.

      – Молодий, білявий, високий, тонкий і говорить дуже несміливо та тихо, – шепотіла Онися матері під самісіньким вухом, – але чорта з два: за дяка не піду; в нас високі пороги для дяків.

      Незабаром з світлиці вийшов Прокопович і попросив жінку подати горілки й закуски, а Онисі сказав, щоб вона винесла все те в світлицю.

      – Авжеж пак! Чого я до його вийду? Не бачила зроду дяків, чи що? – сказала Онися.

      – Та його вільшаницька громада обібрала на свою парафію за священика. Оце думають їхать в Київ до владики з прошенням. Ти лиш, дочко, не дуже кирпу гни та мерщій виходь до гостя.

      – Хіба так! Як буде священиком та ще в Вільшаниці, то й вийду, – сказала Онися.

      – Прибирайсь, дочко, та йди! В Вільшаниці церковного поля, левад, сінокосів конем не об’їхати за цілий день, – парафія велика.

      Трохи перегодя Онися вийшла разом з матір’ю. Моссаковський низько поклонився й почервонів, неначе дівчина. Він давно бачив Онисю, – вона тепер здавалась йому в десять раз кращою.

      Всі сіли. Моссаковський сів, поклав на обоє СКАЧАТЬ