Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ рипнули. В сіни ввійшли Прокоповичі з гостем. Проти їх з світлиці вийшла в сіни Онися, червона, як маківка, з веселими, блискучими, насмішкуватими очима.

      – А я, мамо, вже полудень зготувала, – сказала Онися до матері.

      – Добре зробила, моя доню! Бо вже час полуднати, – сказала Прокоповичка.

      – О, з вас добра господиня буде, – сказав поважним тоном Балабуха, поглядаючи на Онисю як на свою будущу господиню. – Мабуть, ви через те господарювання й не вийшли до нас у пасіку.

      – Коли бджіл боюсь, – сказала Онися, ледве здержуючи сміх.

      – Вас і бджоли не покусали б: подумали б, що ви квітка, – сказав комплімент Балабуха.

      Увійшли в світлицю й сіли за полудень. Знов пішла кругом чарка. Печена курка й пироги пощезали з тарілок. Після полудня Онися винесла на тарілці пляшку наливки. Прокоповичі частували гостя дуже привітно, як свого зятя, й просили частіше навідуватись до їх. Матушка розвела розмову про своє господарство, перелічила воли, корови, вівці, навіть свині, перелічила улики в пасіці й навіть натякнула на сотню карбованців, заховану в спряту – в скрині. Балабуха слухав, розправляючи високі коміри, й скоса водив очима за тонким станом Онисі, котра бігала то з кімнати в світлицю, то з світлиці в кімнату.

      Перед вечором Балабуха почав прощатись. Прокоповичі випровадили його в ганок. Матушка винесла на ганок на тарілці пляшку з наливкою. Ще випили по чарці на ганку, й Балабуха розпрощався. Візок загойдався й залушав під ногами академіста. Коники рушили з двору. Балабуха з-за двору ще раз зняв картуза й низенько поклонився просто до Онисі. Онися закрила губи рукавом і насилу здержала сміх, а наймички виглядали в вікна з пекарні й реготались так, що на їх очах повиступали сльози.

      Надворі було тихо. Жара спадала. Од садків, од верб лягли тіні й наче повівали на шлях холодком. Балабуха їхав улицями, попід високим гіллям садків, котрі виглядали з-за тинів.

      «Музо моя, богине моя! – думав Балабуха, пригадуючи собі Онисю. – Яка ж ти гарна! Які поетичні думи ти навіваєш на мене!»

      Балабуха почутив, ідо під ним лежить щось тверде й таки добре муляє.

      – Але як же оце ти погано вимостив! Я чогось усе з’їжджаю на один бік, – сказав Балабуха до погонича, пересовуючись з ями на другий бік.

      «Діана, щира Діана! Висока, рівна, стан тоненький, ніжки маленькі, пальці класичні, тонкі, довгі. Ой муляє ж, бий його сила божа!» – І Балабуха знов підсунувся вище й почав вгнізджуватись, як квочка в гнізді.

      – А що, паничу, мені здається, що ми тут не оженимось, – сказав понуро погонич.

      – Чому ж так? Певно, ти не оженишся, але я оженюсь.

      Ба й ви не оженитесь! – сказав сумно погонич. Та чому ж так? – сказав Балабуха, осміхнувшись.

      – Бо мене чорт зна як нагодували, – і чарки горілки не дали. Я зовсім голодний.

      – Ну, це ще невелика біда. Зате мене нагодували й напоїли, аж у голові гуде.

      Край села стояла корчма. Візок котився до корчми.

СКАЧАТЬ