Навіжена. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ убрана в ясно-сіру сукню з густими червоними крапельками. Здавалось, неначе її усю хто покропив червоним огнястим дощем. На грудях лиснів ясно-пунсовий оксамитовий бант і неначе жеврів, ніби купка жару. Рум’яне, свіже, неначе налите кров’ю, лице аж пашіло, як у спеку. Гострі очі блищали іскорками. Чимсь гарячим, палким віяло од усеї її рівної постаті. Здавалось, ніби вона уся от-от займеться і спалахне огнем. По всьому було видно, що в Каралаєвій затаїлась вдача палка, уперта й гостра. В очах світився розум, але не без додатку хитрощів.

      – Я вже мав честь бути в вашому домі, та не мав і досі щастя познайомитись з вами, – почав Ломицький.

      – Моя дочка казала мені про вас… Я була тоді трохи слаба… В мене, бачте, мігрень в голові. Як оце прийде весна, то в мене часто аж судомить в голові, – обізвалась Марта Кирилівна. – Вас приймала моя дочка, а це все одно, що й я сама. В нас в домі, знаєте, нема старшого й меншого; ми з дочкою рівня, принаймні я маю такий погляд на обопільні стосунки між батьками й дітьми, – сказала Марта Кирилівна з поважною міною.

      – Ваш погляд на це діло зовсім сучасний, гуманний, – обізвався Ломицький.

      – В мене нема того, як буває в інших сім’ях, щоб діти по десять разів на день цмокали батька й матір в руку, на їх «викали». Нехай дочка на матір «тикає»: це провадить до свободи, не задавлює, не пригнічує особості людини, – сказала Марта Кирилівна.

      – Такий погляд на виховання дітей робить вам честь, – сказав Ломицький.

      – Вибачайте… я забула свою роботу на вікні, – сказала Каралаєва.

      Вона встала, проворненькою ходою пішла до вікна, взяла з одвірка половину виплетеної панчохи з дротами, знов помаленьку вгніздилась в крісло, щоб не пом’яшкурити сукні, і почала плести панчоху, виставивши вперед руки і трохи піднявши їх вгору. Вона неначе показувала молодому хлопцеві: на, мов, дивись, яка я ліберальна: до служби божої в неділю вранці панчоху плету! Ту панчоху вона почала плести ще на перший день різдва і до великодня насилу виплела половину. Плела вона в свята та в неділі, ще й до служби, при гостях, щоб показати, що вона дуже ліберальна людина і не вважає на празники та на людські забобони.

      Це, може, вас соромить, що я роблю роботу в неділю? – спитала вона в Ломицького. – Може, ви богомільні?

      – Ні, ні кришки. Цей погляд залежиться од вашого сучасного напрямку, та й годі! – сказав Ломицький, але на друге питання не одповів і слова.

      – Ваш начальник, здається, дуже богомільний? – сказала Каралаєва?

      «Мій начальник чи й справді богомільний, чи тільки вдає богомільного, бо часто ходить до церкви… в церкві часто стає навколішки і б’є поклони… Як скажу, що я не богомільний, то… часом, це донесеться до начальника і це мені пошкодить на службі. Може, й ця Каралаєва часом при нагоді і сама йому скаже… може… Усе може трапитись… Не годиться багато про себе говорити… Лучче змовчати, – подумав Ломицький і потім промовив: – Не знаю, бог його знає! Певно, богобоящий».

      Конец ознакомительного СКАЧАТЬ