Навіжена. Іван Нечуй-Левицький
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Навіжена - Іван Нечуй-Левицький страница 7

Название: Навіжена

Автор: Іван Нечуй-Левицький

Издательство: Public Domain

Жанр: Зарубежная классика

Серия:

isbn:

isbn:

СКАЧАТЬ твоїх гостей? Ти вже доросла людина, ти на службі, – маєш право ходити сама, куди хочеш, знатись, з ким хочеш. Я не деспотка і не якась там придурковата старомодна пані дідичка, що держить дочок у взаперті, трохи не в коморі або в хижці, і не дає їм волі. Ти сама добре знаєш, що я людина ліберальна. Ти верзеш якусь нісенітницю.

      – Але… але все-таки я прикмічаю, що візити цього молодого хлопця вам чогось не зовсім… не зовсім… до вподоби… неначебто…

      – От і не зовсім! Неправда твоя! Я не вийшла до його, бо трохи неначе нездужаю. Полінувалась балакати з ним, як недужа людина, та й годі! – сказала мати і все-таки не підвела очей і не глянула на дочку. – Коли сказати щиру правду, то я не зовсім люблю товариство молодих паничів. Дорослі, поважні панни – то зовсім інша річ: то люде досвідні, з розумом, з сутою вдачею; з ними є про що поговорити. Чоловік в сорок або в сорок п’ять літ – ото вінець сотворіння. А тих молодих легкодухів я… не люблю: в їх в голові тільки бали, панни, танці та усяка нісенітниця, – сказала Марта Кирилівна.

      – Та цей Ломицький, мамо, зовсім не з таківських, – він не дуже любить бали і, здається, й танцює тільки кадриль, та й годі! – сказала Маруся.

      – Ногами, може, й танцює тільки кадриль, а думкою, певно, чеше канкан. Усі молоді такі, всі вони вітрогони, легкодумні; в їх вся натура ще клекотить, як окріп в казані. Ти, лишень, їм не дуже йми віри: я їх добре знаю, – сказала мати і якось хитро зирнула на дочку. – От хоч би й цей твій гість: двічі приходить в мій дім з візитом ввечері, убраний в якийсь куций піджак, а не в фрак, – трохи не в халаті та в шкарбанах…

      – Але ж ви, мамо, не старомодна людина, певно, на це не дуже вважаєте!

      – Воно бач так! Я на це не вважаю, мені про це байдуже, але він повинен вважати, він повинен! Все ж таки він знає, що я не міщанка якась там, а херсонська дідичка, справдішня пані, з панського дому, мала землі, мала панщанних. Він все-таки повинен знати шану й честь. А мені? мені все байдуже!

      Дочка тільки плечима здвигнула.

      «Чи не має мама для мене на приміті когось вже іншого, надісь вже підтоптаного: багатиря або високого урядника», – подумала Маруся й замовкла, бо примітила роздражнений тон в розмові матері.

      – От компанію твоїх молодих товаришок я люблю. Ці мені приємні! Зійдуться до тебе, любенько й по щирості балакають, читають сучасні книжки, говорять про сучасні ідеї. Це мені до мислі, бо я сама людина з свіжою тямою в голові, з молодими свіжими думками. А ті молоді паничі… Ет! Бодай не казати.

      Марта Кирилівна тільки рукою махнула і встала.

      – До вечора ще далеко, ти б лучче прочитала мені трохи Спенсера. Чогось я ніби ліпше розумію, як ти мені читаєш, – сказала мати і вийшла в гостинну.

      Маруся вийшла й собі слідком за матір’ю, сіла на канапі і почала читати, а часом і витовмачувати деякі незрозумілі для матері місця. Але мати зовсім не слухала: вона дивилась на стелю і позіхала, злегка придержуючи губи, щоб дочка не прикмітила. Спенсер був для старої новою модою.

      IIІ

СКАЧАТЬ