Оргія. Леся Українка

Чтение книги онлайн.

      Оргія

      Діячі

      А н т е й – співець.

      Г е р м і о н а – мати його.

      Е в ф р о з і н а – сестра його.

      Н е р і с а – жінка його.

      Х і л о н – ученик його.

      Ф е д о н – скульптор.

      Меценат – багатий, значний римлянин, нащадок відомого Мецената.

      П р е ф е к т.

      П р о к у р а т о р.

      Г о с т і на оргії, раби, рабині, танцівниці, міми, хор панегіристів.

      Діється в Коринфі під римським пануванням.

      I

      Садок в оселі співця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами, з хвірткою в одній стіні; в глибині садка домок з повіткою на чотирьох стовпах і з двома дверима – одні в андроніт, другі – в гінекей.

      Герміона, стара мати Антеєва, сидить на порозі гінекея і пряде вовну. Чутно стук у хвіртку.

      Г е р м і о н а (не встаючи).

      Хто там?

      Г о л о с (за хвірткою). Се я, Хілон Алкмеонід.

      Г е р м і о н а (гукає в напрямі других дверей).

      Антею, вийди! ученик до тебе!

      (Сама лишається сидіти, лише нижче спускає покривало).

      А н т е й (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей і відчиняє Хілонові хвіртку).

      Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.

      Всі учні розійшлися.

      Х і л о н (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою ніяковістю).

      Вибачай… але… я, власне, не прийшов учитись…

      А н т е й (привітно).

      Будь гостем.

      (Сідає на ослоні під деревом і показує Хілонові місце коло себе, але той лишається стояти).

      Чом не сядеш?

      Х і л о н.

      Маю справу…

      А н т е й.

      Аж сісти ніколи, таку нагальну?

      Х і л о н.

      Воно-то ні… але… пробач… я мушу подякувать сьогодні за науку… Я більше не прийду.

      А н т е й.

      Чому?

      Хілон мовчить.

      Та правда, мені про се питать не випадає.

      Я, очевидячки, не догодив тобі наукою. Що ж, не соромся, – соромитись приходиться мені.

      Х і л о н (щиро).

      Ні, ні, учителю! Того не думай!

      От свідок Аполлон, що я шаную науку ту, мов святощі містерій!

      А н т е й.

      Тоді не розумію…

      (Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолі).

      Догадався!

      (Видно, що й йому трохи ніяково).

      Хілоне, слухай… Я пождати можу, поки скінчиш усю мою науку… Та я волів би і зовсім не брати від тебе грошей, як тобі то трудно…

      Х і л о н.

      Учителю, та ти ж не багатир.

      А н т е й.

      Хілоне, я скажу тобі по правді, хоч ти ще молодий такеє слухать, але інакше трудно довести… Бач, спів, музика й слово – мій зарібок, та хист мій я таки ціную вище, ніж тії гроші, що приходять з нього.

      Я талану нікого не навчив і не навчу – се ж тільки Бог здолає, – отож коли я вчу людей звичайних, недіткнутих рукою Аполлона, то я навчаю їх малої втіхи перебирати струни доладненько та вимовляти думку виразніше, вони ж мені дають дещицю грошей, і так ми в обрахунку. Як же Бог мені пошле обранця молодого, щоб я йому служив своїм здобутком, і бачу я, що кожда мертва форма, яку я викладаю перед ним, присвоївшись йому, вмить оживає, і геній молодий в прадавній формі шумує та іскриться самоцвітом, як молоде вино в старім кришталі, – тоді я вже заплачений. Ні, більше, – я наче почуваюсь до вини, що я нездатен так йому служити, як би хотів. Тепер ти розумієш?

      Х і л о н.

      Учителю…

      (Зворушення не дає йому говорити, він низько похиляє голову і прикриває долонею очі).

      А н т е й.

      Коли тепер твій геній вже переріс ті форми й ту науку, якими я владаю, що ж, мій хлопче, – покинь мене, я сам тобі те раджу.

      Та тільки – заклинаю Аполлоном! – не кидай ще науки. Їдь в Афіни, там, певне, знайдеться іще СКАЧАТЬ