Оповідання. Борис Дмитрович Грінченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ це похiдна шахта, така, що як печера йшла у землю вглиб, i шахтарiв не спускано в неї, як у сторчову, а вони просто ходили туди… Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води. Вода дiйшла вже доти, поки їй треба було, i стояла тихо. Шахта здавалася зовсiм мертвою. I справдi, — вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. I її, Марусин, батько в цiй ямi.

      Маруcя, знесилена, сiла на вугiльний вагончик, що там стояв: Галька сiпала її за руку, казала, що треба вiдiйти вiд шахти, але Маруся мов не чула її, сидiла непорушне, втупивши очi в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька пiдождала трохи, а далi, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею, вiдiйшла.

      Тим часом людей побiльшало. Поприбiгали шахтарi з другої шахти. Привезено смоки, локомобiль маненький, i почали їх становити.

      — А ця чого тут? — здивувався штегер, Марусю вздрiвши. — Геть звiдцiля, тут машина стане!

      Маруся не ворухнулась; вiн узяв її за руку.

      — Чуєш, iди звiдцiля!

      Вiн хотiв стягти її з вагончика.

      — Не займайте мене! — скрикнула вона. — Там татко!

      Штегер несамохiть пустив її руку.

      — Що там таке? — спитав управитель, пiдходячи.

      — Та ось, — показав штегер, — дiвчина. Батько її там.

      — Одведiть її звiдцiля! — звелiв управитель.

      Штегер знов узявся до неї.

      — Я не хочу! Я не пiду! — i пручалась, i благала Маруся. — Дайте менi тут сидiти: я нiчого не робитиму, я тiльки ждатиму!

      Почувши спiрку, жiнки протовпились наперед.

      — Ой, господи, чия ж то? — почулося помiж їми.

      — Максимова.

      — От сердешна сирота! То матерi не було, а тепер i батька нема.

      — Одведiть геть жiнок та дiтей! — знову звелiв управитель.

      Жiнок вiдштовхнули назад. Але з Марусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотiла йти.

      — Що я вам роблю? Я буду тут, я тiльки дивитимусь, тiльки ждатиму. Там татко!… Ой, там же ж татко!

      Управителевi жалко стало Марусi. Вiн пiдiйшов до неї.

      — Дiвчино, йди звiдцiля, — тут становитимуть машини. Машини витягатимуть воду з шахти. Хiба ти не хочеш, щоб твого батька вирятовано з шахти?

      Почувши це, Маруся вiдразу встала й одiйшла набiк. Вона сiла на ту каменюку, де попереду сидiв Семен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено). Звiдси видко було все, що коло шахти робилося. Смоки становили недовго. Трохи згодом машина забухтiла. Маруся здригнулася й устала.

      По той бiк шахти вже лилася з кишки вода, лилася просто на землю й стiкала туди, наниз, до яру. Маруся дивилася довго на цю нечисту воду i врештi глянула на шахту. Вона думала, що тут води вже добре поменшало. Вона помилилася. У широкiй ямi як було повно води, так i тепер зосталося. Маруся знову сiла на каменюку й почала дивитися на шахту, дожидаючись, поки поменшає води. Вона мало що чула з того, що робилося навкруг неї, уся-бо її увага повернулася на одно — на воду. Але вода не подавалась. Принаймнi Маруся цього не помiчала. На таку широку яму мало було цих смокiв та iнших не СКАЧАТЬ