Оповідання. Борис Дмитрович Грінченко

Чтение книги онлайн.

      — Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хiба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту скiльки, пару волiв або хоч коняку… Чорнява голiвка Марусина, сумуючи, схиляється, але зараз надiя знову займається у дитини в очах.

      — Ну, то що? Ми назбираємо грошей на струмент, i на воли, й на все.

      — Не легенько його збирати, дочко! А проте — бог поможе. Уже трохи таки я й назбирав (тiльки про це нiкому не хвались). Заробити можна тут добре, а витрачуєм на себе ми не багато, — то й можна назбирати хоч на поганеньке хазяйствечко. Тiльки доведеться ще поробитись добре.

      — А довго ж?

      — Та таки довгенько, дочко, — зо два чи зо три роки ще.

      Маруся зовсiм засмучується.

      — Та й довго ж! — каже вона, знову похнюплюючись.

      — Довго? Нi, це ще не довго! Та й не можна ранiше. Треба, щоб ти пiдросла, справжньою господинею стала. Бо хто ж у мене хазяйнуватиме? Тепер тобi десять рокiв, а за три роки буде тринадцять. I то ще мала будеш, — не впораєшся. Та дарма! Вiзьмемо до себе бабу Оксану, — вона порядок даватиме.

      Баба Оксана була пiд лiтами, та ще крiпка собi жiнка, бездiтна, безхатня; колись була вона хазяйкою,  а як умер чоловiк, пiшла ходити по наймах та й ходила вже рокiв з десяток. Максим знав, що вона могла б пособити йому i залюбки пiшла б до його, бо в його хатi була б вона не за наймичку, а за господиню.

      — Та навiщо ж її брати? — сперечається Маруся. — Наче я сама не впораюсь! Та я i вдень, i вночi робитиму.

      — Ну, воно трохи важкенько без вiдпочинку день i нiч робити, — смiється Максим, — а баба Оксана тобi шкоди не зробить, а порядок дасть, бо ти порядку не знаєш.

      — Та вже хай приходе! — говорить врештi Маруся. — Вона не сердита.

      Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягти свого. Вони зосталися на шахтах i так прожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колись житимуть, та трохи не щовечора вишукували вони все нове цiкаве в цiй справi та розмовляли про його. Тими мрiями та розмовами кращало життя Максимовi та Марусi, а без їх воно було б дуже невеселе, бо й батьковi, й дочцi доводилось багато й важко робити. Якби не було в їх надiї, що тiєю роботою осягнуть вони мету бажану, було б життя їм безрадiсне. А тепер Максим з усiєї сили гнався за заробiтком i робив часто над мiру. Маруся ж не тiльки клопоталася хатнiм дiлом (а це такiй малiй дiвчинi було важко), а ще й щиро вчилася шити, вона-бо хотiла, щоб усе вмiти шити, як дома господарюватиме.

      Отож, поробившись так ще два роки, Максим зiбрав стiльки грошей, що мiг би вже собi клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Вiн поле й купив (продав у його слободi один чоловiк), а бiльше нiчого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближнiй слободi. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловiка зорати та засiяти йому ниву. А сам зостався поки на шахтi, бо трапилась така робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути на шахтах весну до зелених свят, а вже тодi подаватися додому на село.

      I батько, i дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лiчила СКАЧАТЬ