Оповідання. Борис Дмитрович Грінченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ шила до обiд.

      Опiвднi чує, — гуде машина: це обiд шахтарям. Маруся й собi кинула шити та трошки пiдгодувалась тим, що вчора не доїли, а варити самiй собi вранцi не схотiла, бо дуже з сорочкою поспiшалася. Попоївши, — знову до шиття. Чує й машина гуде, — це вже й татко пообiдав i робити заходився. Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує, — машина знову загула. Дiвчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде, — а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цiкавилася i забулася була про це, дiла свого пильнуючи. Коли трохи згодом,чує, гомiн якийсь на вулицi. Щось наче бiжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.

      — Що воно за знак? — подумала Маруся й визирнула у вiконце. Дивиться, бiжать люди та щось гукають. Здалося те Марусi цiкаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебiгли, й вона не могла нi про вiщо довiдатися. Та трохи згодом побачила, — бiжить проз неї знайома дiвчина туди, куди й люди побiгли.

      — Галько! — гукнула вона до неї. — Галько!

      Галька спинилась i вздрiла Марусю.

      — Ой, Марусю, сестричко!… Ой що ж там зробилося — шахту залило! — ледве поспiшилась казати дiвчина, бо дух їй вiд швидкого бiгу забивало.

      Маруся спершу не зрозумiла й спиталася:

      — Яку шахту? де?

      — Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!

      — А тобi ж хто казав? — спиталася Маруся.

      — Та люди ж бiгли та й кричали, що залило. Ходiм туди! — казала Галька поспiшаючись.

      Маруся мовчала. Вона нiяк не могла зрозумiти, звiдки взялася вода заливати шахту, коли скрiзь було сухо. Та вона не довго про це думала. Iнша думка вразила її: у тiй шахтi робив її батько, — то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, i вона трохи не впала.

      — Ой, Марусю, яка ти блiда-блiда стала! — скрикнула Галька, пiдбiгаючи до неї. — От спасибi боговi, що мiй батько не в новiй шахтi, а то лихо було б! А твiй, Марусю, в якiй?

      — У новiй…

      — От бiдна ти!… — пожалiла Галька. — Ходiмо ж туди!

      — Ходiм! ходiм! — одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.

      — Та не так-бо швидко, сестричко! — пручалася та, — а то я не пiдбiжу.

      Вiд землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, i дiвчата швидко туди добiгли. Що ближче вони пiдбiгали до неї, то бiльше людей їм стрiвалося, що туди ж бiгли, а коло самої шахти зiбралася вже чимала юрма, — тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарi, що не пiшли сьогоднi на роботу, кiлька жiнок з дiтьми. Деякi жiнки плакали, навiть тужили. Держачися за руки, полiзли дiвчата помiж народ i з бiдою дотовпились аж на середину мiж люди. Там вони побачили, — якийсь чоловiк сидить на каменюцi, на вугiльний вагончик злiгши. Маруся вiдразу його пiзнала: то був Семен, шахтар, що робив у однiй шахтi з її батьком. Вiн був тепер увесь мокрий, i видко було, що з їм сталося щось: чи хворий вiн, чи в шахтi прибито. Бiля його стояв управитель, високий чорнявий чоловiк, i наказував штегеровi:

      — Пiднiмiть двадцять чоловiк з шахт! Обидва смоки сюди з локомобiльчиком швидше!

      Штегер СКАЧАТЬ