Лісова пісня. Леся Українка

Чтение книги онлайн.

      Чи у людей паруються надовго?

      Та вже ж навік!

      Се так, як голуби…

      Я часом заздрила на їх: так ніжно

      вони кохаються… А я не знаю

      нічого ніжного, окрім берези,

      за те ж її й сестрицею взиваю;

      але вона занадто вже смутна,

      така бліда, похила та журлива, —

      я часто плачу, дивлячись на неї.

      От вільхи не люблю – вона шорстка.

      Осика все мене чогось лякає;

      вона й сама боїться – все тремтить.

      Дуби поважні надто. Дика рожа

      задирлива, так само й глід, і терен.

      А ясень, клен і явір – гордовиті.

      Калина так хизується красою,

      що байдуже їй до всього на світі.

      Така, здається, й я була торік,

      але тепер мені чомусь те прикро…

      Як добре зважити, то я у лісі

      зовсім самотня…

      А твоя верба?

      Таж ти її матусею назвала.

      Верба?.. Та що ж.... в їй добре зимувати,

      а літом… бач, вона така суха,

      і все рипить, все згадує про зиму…

      Ні, я таки зовсім, зовсім самотня…

      У лісі ж не самії дерева, —

      таж тут багато різної є сили.

      Вже не прибіднюйся, бо й ми чували

      про ваші танці, жарти та зальоти!

      То все таке, як той раптовий вихор, —

      от налетить, закрутить та й покине.

      В нас так нема, як у людей, – навіки!

      А ти б хотіла?..

      Гов, Лукашу, гов!

      го-го-го-го! А де ти?

      Ось я йду!

      А йди хутчій!

      Ото ще нетерплячка!

      Та йду вже, йду!

      А вернешся?

      Не знаю.

      Не руш мене!

      А то чому?

      Іди поглянь, чи в полі рунь зазеленіла.

      Мені навіщо тая рунь?

      А СКАЧАТЬ