Чорна рада. Пантелеймон Куліш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ уже чималенька, і все були міщани. Знаті були міщани раз уже з того, що не носили шабель, — тілько ніж коло пояса: одні пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге, знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашку (тоді було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходити у кармазинах: ходили тоді в кармазинах тілько люди значні да шабльовані, а міщани одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан личаками, а міщане дражнили козаків кармазинами.

      Гості сиділи за трапезою не мовчки: балакали-таки й геть-то голосенько, що Петро мусив добре гукнуть через вози «Добридень». Обернулось тоді до нього дві чи три голови.

      — Пане господарю! — каже. — І ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор,

      Скоро назвав Шрама, зараз деякі повставали да й дивляться; а господар пізнав Петра да й каже:

      — Де ж той Шрам? Це хіба десята доля старого Шрама.

      — Де тобі десята! — підхопили, шуткуючи, гості, — Хіба сота!

      — І сотої нема! — закричали усі гурбою. — Хоч тисячу таких красних жупанів ізложи докупи, то все-таки не буде Шрама!

      Усі були раді з такої вигадки; інші аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загледіли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повиходили до його назустріч. Господар із пляшкою й чаркою попереду.

      — От наш старий Шрам! — кричали міщани. — От наш батько!

      — Що се, Тарасе? — каже тоді Шрам господареві (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). — Супротив кого се ти заложив такий табір? Здається ж, тихо на Вкраїні?

      — Де тобі тихо, пане полковнику чи панотче?.. Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, — каже Тарас Сурмач. — Де тобі тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав мені бог сина, такого ж, як і я, Тараса. Коли миш голови не одкусить, то й він по-батьківськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.

      — Нехай велик росте да щаслив буде! — каже Шрам.

      — Чим же тебе шанувати, вельможний пане?

      — Нічим не треба, Тарасе.

      — Як то нічим? здивовавшись, каже Сурмач. — Хіба зарок положив?

      — Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам божим.

      Не таківський же був і Тарас, щоб угомонивсь одразу.

      — Добродію мій, — каже, — любезний! Коли б я знав, що така мені на старість буде честь од пана Шрама, то враг мене візьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад моєму Тараскові, що не хочеш попорськати його пелюшок? Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявіє, як жидовча!

      — Рад я йому з щирого серця, — каже Шрам, пошли йому, господи, щастя й долю; тілько ж не та пора тепер, щоб гуляти СКАЧАТЬ