Название: Повість про санаторійну зону
Автор: Хвильовий Микола
Издательство: Public Domain
Жанр: Зарубежная классика
isbn:
isbn:
Із щоденника хворої: «…І стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок…»
І
Над сторожкою тишею санаторійного закутка метнувся молодий голос і — пропав. Але дзвінкий відголосок, затихаючи за дальніми осоками, ще довго стояв над рікою.
— Ма-а-айо!
На зоні конав ніжний присмерк. Вечір стояв стрункий, прозорий і легкий, мов трусиковий пух. Крізь гущавину кучерявих дерев линула тиховійна жура. Стояло глибоке літо. Над верандою жевріла голубоока суєта вечірнього неба, а з безодні виринав молодик: неясні лінії і мідний німий хребет.
На Гралтайських Межах ледве чутно кричав санаторійний і дурень.
І тоді ж із-за пишної яблуні вийшов ординатор і пішов по доріжці — суворий, у білому халаті, пенсне в землю. Він провіряв останню лежанку. На другому краю санаторійної зони суєтилась сестра з термометром. Потім сестра пішла в березовий куток, підійшла до порожніх койок і сказала:
— Ах, Боже мій! І сьогодні шоста палата? Де ж Майя?… Де ж, нарешті, анарх?… А-ах, Боже мій!
Але їй ніхто не відповів. Тільки легенький вітер шамотів у дикому малиннику й виганяв на трави табунці зелених хвиль.
Сестра трохи постояла в роздум’ї й раптом кинула, повертаючись до койок з хворими:
— Скажіть, будь ласка, анархові, що я йому цього не пробачу. Це ж неможливо! Який же це режим? — І пішла туди, де стояв суворий ординатор…
Потім хтось вибіг за зону і — в рупор:
— Аго-о-ов!
Насторожилася ріка й понесла озов на низини, на плеса, і замираючи. І знову нічого не чути. Тільки зрідка з десятин міської в’язниці долітав волохатий гомін: то кричав глухим напруженим криком тюремний наглядач.
Нарешті з дикого малинника вискочила Майя. Слідом за нею своєю звичайною млявою ходою — величезний волохатий анарх. Скоро лежали на своїх койках і перекидались фразами. Скоро заговорила й Унікум: вона ніколи в таких випадках не мовчала. Унікум має для цього спеціальну тираду, що в ній згадується Савонаролу, флорентійців, аскетизм, жах, ридання й т. д., і все це недвозначний натяк на анарха.
Хтось позіхнув. Очевидно, тирада не тільки на того, кому її було призначено, але й на решту публіки вже не впливала. Проте незабаром і сама Унікум замовкла: мабуть, і їй було нудно. І справді: промову її зовсім не розраховано на анархову запальність. Вона добре розуміє, як важко розторсати цього ведмедя. Сказала — і все!
Тільки за півгодини миршавий дідок (лежав тут недалеко), прокидаючись, згадав:
— Хе… Хе… Тавонарола!
Цим би, очевидно, і зліквідовано було відголоски на тираду Унікум, коли б не Хлоня.
— А що то значить «тавонарола»? — спитав він дідка, нервово одкинувши голову.
— Тантіменталітм — от що! — кинув дідок і захіхікав.
Цього було досить. Така відповідь зірвала Хлоню, «нашого оригінального пацанка», як його називали хворі, «нашого меланхоліка», що за кілька місяців встиг чотири рази збігати до ріки топитися.
Хлоня зірвався з місця і, підбігши до дідка, закричав істерично.
— Ну да! Ну да! Сентименталізм!… Але ти розумієш, що це? Чуєш, чортова тютя?
Всі обернулись. Це ж неможливо! Який-небудь молокосос — і так поводиться з дорослими. Сестра мусить обов’язково доложити ординаторові. Хіба анарх маленький? Та він же дідка може одним пальцем убити! Хіба він не постоїть за себе, коли він всерйоз приймає цю кличку? А що тут особливого? Невже Савонарола — таке погане ім’я?… Нарешті, чого ж анарх мовчить?… От ще байдужий ведмідь!
А з Хлонею треба покінчити. Бо ж і справді ніхто нічого не знає про справжній душевний стан цього хлопця. Можливо він просто рисується… А коли він істерик, треба лікуватися, для цього єсть спеціальні лікарні. Не можна допускати, щоб він наводив терор на весь санаторій.
Сестра Катря заспокоювала хворих. І коли на койках стихло, вона звернулася до Хлоні:
— Навіщо ви так?… Ах, як негарно!
Хлоня мовчав.
Анарх теж не промовив жодного слова. Всі ці «історії» давно йому обридли, і він не буде втручатися в розмову.
Краще він буде уважно дивитися на чисте прозоре небо і мріяти. І він мріє. Він бачить, як у небі росте хрустальна фортеця з неможливо синім фасадом, як по безкрайому горовому океані, починаючи свій повітряний путь від експериментальної ферми, пливуть білі барашки на своїх СКАЧАТЬ