Повість про санаторійну зону. Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

      — Хе… Хе… Тавонарола!

      — Чуєте, яка вбогість! — сказав Хлоня. — Він нічого іншого не придумає, крім «Тавонароли». Іноді навіть шкода його.

      Анарх подивився на хлопчика й сказав:

      — Який ти розвинений, Хлоню! Ти навіть дивуєш мене!

      — Дивуватися зовсім нічому! — і Хлоня відкинув волосся. — Давайте краще про інше… От, припустимо, знову про командну висоту… Колись, знаєте, зійшов я туди, коли прокидалася земля й горів ранок. Що це була за картина — я не можу вам розказати. І от у цю мить я — ні з того, ні з сього — згадав нашого миршавого дідка. І от, уявіть: я гадав, що я тут почую до нього лише більшу огиду, а вийшло зовсім не так… — Хлоня замовк і насвистував якусь невеселу пісеньку.

      — А як же вийшло? — спитав анарх.

      — А так, — сказав Хлоня. — Переді мною стояло обличчя дідка, і я бачив, що воно з кожною хвилиною міняє свої форми, свої риси, і раптом замість дідка переді мною стоїть троглодит із дальніх віків, жалібно дивиться на мене своїми розумними очима, і я чую якісь нечленороздільні звуки. Навкруги мене прокидається земля, горить ранок, а я стою й дикими очима дивлюся вдаль. Я питаю: «Що це?». Але чую тільки, як у нетрях землі щось клекоче, бурлить, вирує. Тоді я лечу, мов божевільний, і пронизую своєю дикою тоскою землю… Що це?… Я кинувся з командної висоти й біг, не оглядаючись, в степ і кричав: «Банзай! Банзай! Банзай!».