Чумацький шлях (збірник). Володимир Малик

Чтение книги онлайн.

      Вони зайшли до передпокою. Господар, віддавши розпорядження накривати на стіл, запропонував гостеві переодягнутися в домашній халат і сходити після дороги на Псло покупатися.

      Вода була ще прохолодна, але м’яка, чиста, пахла лепехою. Безбородько після спекотної дороги довго хлюпостався в ній, як колись у дитинстві, аж поки відчув, що змерз.

      Повернулися, коли стемніло. В їдальні горіли свічки. Стіл був накритий на дві персони.

      Як тільки Безбородько переступив поріг вітальні, погляд його зустрівся з поглядом козака Мамая, що з позолоченої рами дивився прямо на двері.

      – О, і тут старий знайомий! Та ще й, здається, вийшов з-під одної і тої ж руки! – вигукнув трохи здивовано граф і попростував прямо до картини. Там, узявши свічку, глянув на підпис. – Авжеж! Він – В. Боровик!

      – Ви його знаєте? – здивувався Капніст. – Звідки?

      Безбородько розповів про пригоду в степу та придорожню корчму.

      – Так, це він – Володя Боровик, – ствердив господар. – Не знаю, чи є в нього родич-корчмар, але сам він син миргородського козака-маляра, іконописця. Я його добре знаю, ми майже ровесники. Від батька Луки хлопець навчився малювати. Та як! Гляньте, графе, сюди! – І Капніст підніс свічку до портрета, на якому був зображений він сам. – Ну? Впізнаєте?

      Портрет вразив Безбородька. І не стільки разючою схожістю з оригіналом, як своєрідною манерою письма та заглибленістю в душу, в її таїни. Безсумнівно, він не помилився, цей В. Боровик – людина з іскрою Божою, з великим хистом. Шкода, якщо його талант занидіє, захиріє в провінції, розтратиться на дрібниці. Він уже цілком сформований художник, але йому потрібен простір, висота, з якої його помітив би світ. Його місце в столиці.

      Вони сіли до столу. Василь Васильович по-домашньому сам пригощав. Ніхто не заважав їхній розмові.

      – Я хотів би познайомитись з цим художником, – сказав Безбородько, запиваючи смачну смажену гусятину з кисло-солодкою сливовою підливою кухлем холодного вареного меду, що, як пам’ятав граф, колись на Україні звався ситою. – Чи не поїхати мені в Миргород? Правда, часу маю обмаль…

      – Не звольте турбуватися, графе, – заспокоїв його Капніст. – Я пошлю чоловіка, і він привезе Боровика сюди. Післязавтра буде тут. А ми тим часом матимемо змогу наговоритися… Бо так хочеться вилити душу людині, яка розуміє тебе з півслова!