Кращі твори (збірник). Леся Українка
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Кращі твори (збірник) - Леся Українка страница 23

Название: Кращі твори (збірник)

Автор: Леся Українка

Издательство: ДП с иностранными инвестициями ""Книжный Клуб ""Клуб Семейного Досуга""

Жанр: Зарубежные стихи

Серия:

isbn: 978-966-14-2350-2, 978-966-14-3021-0, 978-966-14-3024-1, 978-966-14-3025-8, 978-966-14-3023-4, 978-966-14-3022-7

isbn:

СКАЧАТЬ серце плями від огню?

      Ой, що ж тоді моє все море туги

      проти сього несвітського нещастя?

      І чим мені залити той вогонь,

      щоб не палив того серденька, – слізьми?

      Чи, може, крів’ю? Так, вона твоя…

      бо я готова сльози й кров віддати,

      щонайчистішу кров, з самого серця,

      щоб тільки пал вгасити і не дати

      йому сплямити серця дорогого.

      Ой, де ж воно, ото новеє щастя,

      нехай засвітить, хай мені покаже,

      чи то сніги, чи туги лютий пал.

      Нехай тоді або доллється море,

      або вже висохне. Тоді й пустиня

      холодна й нерухома буде там,

      де грала туга бурею живою,

      і не стривожить жаль спокою смерті.

      …Ні, мало і сліз тих, і слів, і думок,

      і серця стискання, і болю, й ламання

      у розпачі рук, і стогнання, і мук…

      Одно зостається – мовчання.

1. VII.1902

      Дочка Ієфая

      Пусти мене, мій батеньку, на гори,

      Де ряст весняний золотом жаріє,

      Де вітер цвіт в мигдалів обсипає, –

      Хай він мене дощем рожевим скропить,

      Оплаче цвітом молодість мою.

      Там, кажуть, з гір усю країну видко, –

      Нехай востаннє я побачу більше,

      Ніж бачила за все життя коротке,

      Хай стану ближче до ясного сонця,

      Скажу йому: веселеє, прощай!

      Пусти мене, мій батеньку, на гори!

      Зберу всіх подруг, всіх моїх коханих,

      Я ще ніколи так їх не любила,

      Як от тепер востаннє, перед смертю.

      Ми не слізьми заплачемо, – піснями

      Веселе дівування пом’янем.

      Я золотим квіткам віддам всі мрії,

      А вітрові свою дівочу волю,

      Мов пелюстки, осиплються бажання,

      У світ пущу з піснями всі думки.

      Хай я сама сирій землі належу, –

      Віддай мене тому, кому обрік, –

      А те, що я на горах заспіваю,

      Належить сонцю, вітрові й весні;

      Кров кане в землю, а воно полине…

      Пусти мене, мій батеньку, на гори!

      Не бійся ти, що з гір я не вернуся,

      Що вже несила буде покидати

      Хорошого весняного життя.

      Ні! з гір прийду мовчазна і покірна,

      Схилюсь, мов квітка, на жертовний камінь,

      Бо знатиму: хоч би сто літ жила,

      Такої пісні вже б не заспівала,

      Життя такого більше не зазнала б,

      Як в час прощання на горі високій.

      Даруй мені, мій батеньку, той час!

      Пусти мене, мій батеньку, на гори,

      Коли ти хочеш, щоб твоя дитина

      Одважно йшла на передчасну страту,

      Очей в сльозах до гір не обертала

      І з сонцем не прощалася риданням,

      Тебе, людей і Бога не кляла!

[4.II.1904. Тифліс]* * *

      І ти колись боролась, мов Ізраїль,

      Україно моя! Сам Бог поставив

      супроти тебе силу невблаганну

      сліпої долі. Оточив тебе

      народами, що, мов леви СКАЧАТЬ