Ніч у Лісабоні. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

      – Чого ти приїхав? – запитала вона ще раз.

      – Я вже забув чого, – відповів я. – Гелен, я голодний. Я цілий день нічого не їв.

      Біля неї на маленькому розписному італійському столику стояло в срібній рамочці фото незнайомого мені чоловіка.

      – Це нам ще потрібне? – спитав я.

      – Ні, – відповіла Гелен, трохи спантеличена моїм запитанням. Взяла те фото і сховала до шухляди.

      Шварц поглянув на мене й осміхнувся.

      – Не викинула його, – сказав він, – і не порвала. Поклала до шухляди. Вона могла, якщо захоче, знову вийняти його звідти й поставити на місце. Не знаю чому, але той жест захопив мене. П’ять років тому я не зрозумів би її, влаштував би їй сцену. А тут вона одним жестом розрядила ситуацію, яка могла стати помпезною. Ми терпимо гучні слова в політиці, але не визнаємо їх у почуттях. На жаль, ще ні. А було б краще навпаки. У французькому жесті Гелен проявилось любові не менше; в ньому тільки була жіноча обачність. Колись я розчарував її, то чого б це вона мала одразу повірити мені знову? Зі свого боку, і я не даремно довгий час прожив у Франції; я не питав її ні про що. Та й про що було питати? Які я мав на те права? Я засміявся. Це її спантеличило. Потім її личко проясніло, і вона теж засміялась.