Ніч у Лісабоні. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

      – Блакитні, – відповіла Гелен.

      Шварц обернувся до мене обличчям.

      – Речі живуть власним життям, і, коли його почнеш порівнювати зі своїм, стає моторошно.

      – Навіщо ж порівнювати? – запитав я.

      – А ви цього ніколи не робите?

      – Буває, але не такі різні речі. Порівнюючи, я обмежуюсь самим собою. Коли я, скажімо, стою голодний у гавані, то порівнюю себе з уявним «Я», який ще, крім того, хворіє на рак. Це мене хоч на хвилину заспокоює, бо я страждаю не від раку, а тільки від голоду.

      – Рак… – мовив Шварц, дивлячись мені просто у вічі. – Чому ви про нього згадали?

      – Я міг би назвати й сифіліс. Або туберкульоз. Просто рак – найближче, що спало мені на думку.

      – Найближче? – Шварц усе ще свердлив мене очима. – А я вам скажу, що це – найдальше! Найдальше! – повторив він.

      – Нехай і так, – поступаючись, відповів я. – Найдальше. Я лише назвав рак як приклад.

      – Це таке далеке, що його не можна й збагнути.

      – Так можна сказати про всяку небезпечну для життя хворобу, пане Шварц. Завжди.

      Шварц кивнув і на хвилину замовк.

      – Ви ще хочете їсти? – спитав він після паузи.

      – Ні. Чого це вам спало на думку?

      – Ви щось таке сказали.

      – Це теж був тільки приклад. Сьогодні я вже, сидячи з вами, двічі вечеряв.

      Шварц знову підвів голову.

      – А як це звучить! Вечеряти… Як втішно! І як недосяжно, коли вже всьому кінець!

      Я мовчав. Через хвилину Шварц заговорив спокійніше:

      – Жовті крісла. Вони були оббиті наново. Ото і всі зміни за п’ять років, протягом яких моє власне буття зазнало з десяток принизливих сальто-мортале. Іноді таке важко осягнути розумом – ось про що я тоді подумав.

      – Правда. Людина вмирає, а її ліжко лишається. Лишається будинок, у якому вона жила. Речі лишаються. Хочеться їх знищити.

      – Але не тоді, коли вони тобі байдужі.

      – Знищувати їх не слід, – сказав я. – Це не так уже й важливо.

      – Ні? – спитав Шварц, розгублено дивлячись на мене. – Не важливо? Звичайно, ні! Але скажіть мені – що ж тоді важливе, якщо й життя нічого не важить?

      – Нічого, – відповів я і відчув, що сказав це і не щиро, і щиро водночас. – Тільки ми й надаємо йому ваги.

      Шварц похапцем відпив ковток темного вина.

      – А чому б і ні? – голосніше запитав він. – Може, ви скажете мені, чому ми не повинні надавати йому ваги?

      – Цього я вам не можу сказати. У мене просто вихопилась така безглузда фраза. Я сам сприймаю життя як щось важливе.

      Я поглянув на годинник. Тільки-но минуло дві години ночі. Оркестр грав танцювальну музику; танго, в якому короткі приглушені звуки ріжка нагадували мені далекі гудки пароплава, що відчалює від берега. «Ще кілька годин, – подумав я, – до світанку, а там уже можна й піти». Я помацав кишеню, де мали бути квитки. Вони лежали на місці. СКАЧАТЬ