Ніч у Лісабоні. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Я здивовано дивився на неї.

      – Зі мною? Втекти звідси? Від твоєї родини? Від усього, що ти любила?

      – Я ненавиджу свою родину!

      Мене це спантеличило.

      – Ти не знаєш, що це значить – опинитись за межами своєї країни, – зрештою пробурмотів я.

      – Ти теж не знав тоді цього.

      Це була правда.

      – Я не хотів відривати тебе від усього цього, – сказав я, втрачаючи віру в свої слова.

      – Я ненавиджу все це, – відповіла вона. – Все тут ненавиджу! Чого ти сюди повернувся?

      – Тоді ти не ненавиділа, – нагадав я.

      – Чого ти повернувся? – повторила Гелен.

      Вона стояла по другий бік кімнати, і її відділяли від мене не тільки жовті крісла і не тільки п’ять років розлуки. На мене раптом війнуло ненавистю і пробудженим розчаруванням, і я неясно починав розуміти, що тоді я, керуючись, як мені здавалось, єдино розумним бажанням не завдавати їй ніяких утруднень, міг тяжко образити її своєю втечею.

      – Чого ти повернувся, Йозефе? – знову запитала мене Гелен.

      Мені хотілось відповісти, що повернувся я заради неї; але в ту мить я не міг цього сказати. Не так просто було відповісти.

      Тільки тут я усвідомив – і саме в ту мить, – що мене гнало назад не що інше, як глибокий розпач. Всі мої резерви були вичерпані, а самого тільки бажання вижити виявилось замало, щоб далі протистояти холодній самотності. Почати нове життя я виявився неспроможний. Та я, певно, і не хотів цього. Я не покінчив давно з попереднім життям, як мені здавалося досі: не покинув його і не переборов у собі. Почалася гангрена душі, і мені довелось вибирати: здохнути у смороді тієї гангрени – чи повернутись назад і спробувати вилікуватися.

      До того я ніколи цього не усвідомлював цілком, та і в ту мить це стало мені ясним лише в загальних рисах; але й від того, що я усвідомив, мені легше стало на душі. Тепер уже я знав, що мене привело на батьківщину. З тих п’яти років життя у вигнанні я не взяв з собою нічого, крім своїх загострених чуттів, бажання жити, обережності та досвіду втікача-злочинця. Все інше в мені збанкрутувало. Численні ночі, проведені між кордонами, жахлива нудьга животіння, в якому можна лише боротись за шматок хліба та кілька годин сну, кротяче існування, коли боїшся виткнутися на поверхню, – все це зникло безслідно, коли я стояв на порозі свого житла. Хоч я і збанкрутував, але не мав потреби брати на себе ніяких боргів, ніякої вини. Я був вільний.

      Моє «Я» минулих років покінчило самогубством саме тоді, коли я перейшов кордон. То не було повернення. Я був мертвий, жило моє друге «Я», і воно жило дарований мені час. Я звільнився від будь-якої відповідальності. Весь тягар спав з моєї душі.

      Шварц повернув до мене голову:

      – Ви розумієте, що я хочу сказати? Бо я весь час повторююсь і суперечу сам собі.

      – Думаю, що я вас розумію, – відповів я. – Можливість самогубства – це така милість, яку надто рідко усвідомлюють. Вона створює у людини ілюзію свободи волі. І ми, мабуть, вдаємось СКАЧАТЬ