Ніч у Лісабоні. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я. – Будь ласка, передайте йому так. У мене до нього невідкладна справа.

      – Дуже шкодую, – відповів жіночий голос. – Але якщо ви не назвете свого прізвища, я не зможу покликати його.

      – А ви зробіть це як виняток, – сказав я. – Доктор Мартенс чекає мого дзвінка.

      – Коли це справді так, ви можете і мені сказати своє прізвище.

      Я в розпачі думав, що їй ще сказати. Потім почув, як на другому кінці проводу поклали трубку.

      Я стояв у сірому, незатишному вокзалі і думав. Моя перша спроба, яка здавалась мені такою простою, не вдалась, і я не знав, що робити далі. Може, все ж таки подзвонити прямо до Гелен, ризикуючи, що хтось із її рідні впізнає мене по голосу? Але ж я міг назватись і якимось іншим прізвищем – тільки яким? Доктор Мартенс – ніяке інше в ту хвилину мені не спадало на думку. Я ще вагався, та раптом у мене сяйнула ідея, що могла б спасти на думку навіть десятилітньому хлопчикові. Чому я не подзвонив Мартенсу від імені брата моєї дружини? Він знав мого шуряка і десять років тому терпіти його не міг.

      Я негайно так і зробив. У трубці почувся той самий жіночий голос.

      – Це говорить Ґеорґ Юргенс, – різким тоном заявив я. – Прошу доктора Мартенса.

      – Ви не той самий пан, що недавно дзвонив?

      – Говорить штурмбанфюрер Юргенс. Я хочу побалакати з доктором Мартенсом. Негайно!

      – Добре, – відповіла жінка. – Хвилиночку! Зараз!

      Шварц підвів голову і поглянув на мене.

      – Вам знайоме оте жахливе шарудіння у трубці, коли стоїш біля телефону і чекаєш, як вирішиться твоє життя?

      Я кивнув.

      – І навіть не обов’язково, щоб завжди вирішувалось життя. Може бути і простою Ніщо, яке ви намагаєтесь заклясти.

      – «Доктор Мартенс слухає», почув я нарешті, – розповідав далі Шварц. – Я знову сам відчув те, з чого раніше сміявся: у мене пересохло в горлі. «Рудольфе», – насилу просипів я.

      – Що ви сказали? – почувся здивований голос мого друга.

      – Рудольфе, – повторив я. – Говорить родич Гелен Юргенс.

      – Не розумію, ви не штурмбанфюрер Ґеорґ Юргенс?

      Уже росли високі дерева; а решта, як і раніше, тяглася вздовж річки, Я пішов у тому напрямі, через площу і далі мимо церкви Серця Ісусового.

      З вершини валу за річкою видно було дахи старого міста. Соборна баня в стилі барокко поблискувала в мерехтливому світлі. Знайомий мені краєвид; репродукції з нього можна побачити на тисячах листівок. Знайомий був і запах води в річці; і пахощі від липової алеї, що простяглася вздовж валу.

      На лавах, поставлених так, щоб можна було милуватись видом на річку та місто, сиділи закохані парочки; я теж сів на вільну лаву переждати півгодини, поки пора буде йти до Мартенса.

      Проведені там півгодини я пам’ятаю до подробиць. Пам’ятаю навіть те, що мене тоді здивувала та клінічна здібність відчувати. У мене було таке враження, ніби я стою в залі, де на протилежних стінах висять дзеркала. Вони відображають мене безліч разів, СКАЧАТЬ