Ніч у Лісабоні. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ направив Мануель із цього бару? Тоді вас більше ні про що не спитають.

      – А хіба там треба давати про себе якісь відомості?

      – Ніяких. Портьє запише вас на якесь вигадане прізвище як члена клубу. Лише формально.

      – Гаразд.

      Шварц заплатив по рахунку. Ми пішли вниз вулицею з численними сходинками. Безбарвні будинки спали, притулившись один до одного. З вікон чути було, як зітхають, хроплять і дишуть люди, у яких немає жодних турбот із паспортами. Наші кроки лунали гучніше, ніж удень.

      – Світло, – мовив Шварц. – Воно і вас так приголомшує?

      – Так. Ми ще не одвикли від затемненої Європи. І тому здається, наче його забули вимкнути і за якусь мить почнеться повітряний наліт.

      Шварц зупинився.

      – Ми одержали світло в подарунок, бо в нас є щось від Бога, – несподівано патетично мовив він. – А тепер змушені ховати його, бо ми вбиваємо в собі ту частку Бога.

      – Наскільки я обізнаний з міфом, нам вогонь не подарували, а Прометей украв його, – зауважив я. – За те боги заповіли йому цироз печінки. Це, як мені здається, навіть більше пасує до нашого характеру.

      Шварц поглянув на мене.

      – Я давно вже відмовився від іронії. І від страху перед високим стилем теж. Коли людина іронізує і боїться, вона прагне применшити, принизити речі.

      – Може й так. Але хіба годиться, ставши віч-на-віч з неможливим, говорити: це неможливо? Хіба не краще його применшити і таким чином заронити в душі хоч рісочку надії?

      – Ваша правда. Даруйте мені. Я забув, що ви і досі втікач. А хто в такому стані має час думати про пропорції?

      – А ви хіба вже не втікаєте? – запитав я.

      Шварц похитав головою.

      – Вже ні. Я вдруге повертаюсь назад.

      – Куди? – здивувався я. Я не міг повірити, щоб він ще раз поїхав до Німеччини.

      – Назад, – відповів він. – Потім я поясню вам це.

      Нічний клуб виявився типовим російським білоемігрантським закладом, які після революції 1917 року відкрилися по всій Європі – від Берліна до Лісабона. В них всюди однакові офіціанти, що колись були аристократами, однакові хори з колишніх гвардійських офіцерів, такі ж високі ціни і така ж меланхолійна атмосфера.

      В них повсюди однакове матове освітлення, на яке я й розраховував. Німці, про яких нам говорив офіціант, звичайно, емігрантами не були. То, очевидно, були шпигуни, співробітники посольства та чиновники берлінських фірм.

      – Ці росіяни влаштувалися краще, ніж ми, – сказав Шварц. – Щоправда, вони опинилися в еміграції на п’ятнадцять років раніше за нас. А п’ятнадцять років нещастя – це вже багато, вони збагачують досвідом.

      – Росіяни являли собою першу хвилю еміграції, – зауважив я. – їм ще співчували, їм давали дозвіл на роботу і документи. Нансенівські паспорти. Коли ж прийшли ми, вся благоліпність світу була витрачена. Ми стали обтяжливі, як терміти, і майже не знайшлось людей, які б підняли за нас свій голос. Ми не маємо права ні працювати, ні існувати, і ще й досі не маємо ніяких документів.

СКАЧАТЬ