Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ став просто Алексом. Він скоро почне й від мене вимагати, щоб я звав його на «ти». Завтра вранці, звичайно, все це забудеться.

      Я сиджу похмурий, злий і чекаю, поки Ризенфельд стомиться. По танцювальному майданчику пливе людський натовп, повільний потік гамору, почуття тілесної близькості й стадності. Ерна теж з викликом пропливає повз самий наш столик. Мене вона ігнорує. Герда штовхає мене в бік.

      – Волосся пофарбоване, – каже вона.

      В душу закрадається огидне почуття, що Герда хоче мене втішити.

      Я киваю головою і помічаю, що вже досить-таки п’яний. Нарешті Ризенфельд кличе кельнера. Ліза пішла, тому він теж не хоче тут більше залишатися.

      Минає ще деякий час, поки ми розраховуємось. Ризенфельд справді платить за шампанське: я думав, що він залишить нас тут із тими чотирма пляшками, які замовив сам. Ми прощаємося з Віллі, Рене де ля Тур і Гердою Шнайдер. Уже все одно кінець: навіть музиканти лаштуються йти. Всі збиваються біля виходу і гардеробу.

      Я раптом опиняюсь поруч з Ерною. Її кавалер розмахує своїми довгими руками, добуваючи їй пальто. Ерна міряє мене крижаним поглядом.

      – Ось де я тебе спіймала! Ти, мабуть, не сподівався?

      – Ти мене спіймала? – спантеличено питаю я. – Навпаки, я тебе!

      – Із ким! – веде вона далі, ніби не чуючи моєї відповіді. – З дівками з кафешантану! Не торкайся до мене! Хтозна, чого ти вже від них набрався!

      Ніхто й не думав доторкатися до неї.

      – Я тут у справах, – кажу. – А ти? Як ти потрапила сюди?

      – У справах! – глузливо сміється вона. – У справах! Хто ж помер?

      – Опора держави, дрібний вкладник, – відповідаю я, гадаючи, що сказав дуже дотепно. – Його ховають тут щодня, але за надгробок йому править не хрест, а мавзолей, що зветься біржею.

      – І такому марнотратникові ще довіряють! – невгаває Ерна. Моїх слів вона знову ніби й не чула. – Між нами все скінчено, пане Бодмер!

      Ґеорґ і Ризенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я помічаю, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.

      – Слухай! – кажу. – Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто ж відразу опинився тут з товстим спекулянтом?

      Ерна аж полотніє.

      – Осоружний віршомазе! – шипить вона, ніби бризкає отрутою. – Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші в померлих, то й сам чогось вартий? Навчись спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид з своїми прогулянками на лоно природи! «До шовкових стягів травня!» Ой держіть мене, а то впаду!

      «Шовкові стяги» – це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. У мене все аж кипить усередині, але я посміхаюсь:

      – Не викручуйся, – кажу їй. – Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?

      Ерна вражено дивиться на мене.

      – То я повинна вночі сама йти вулицею, як проститутка? За кого ти мене СКАЧАТЬ