Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ми й сподівались. Ґеорґ дістає з ящика, в якому стоять фарфорові ангели, пляшку горілки і наливає в чарки.

      – За що ми вип’ємо? – питає він.

      Звичайно п’ють за здоров’я і за успіх справи. Але нам таке не годиться. Ризенфельд для цього надто чутливий: він вважає, що в торгівлі надгробками такий тост був би не тільки парадоксом, але й бажанням, щоб помирало якнайбільше людей. Це все одно, що пити за холеру або за війну. Тому ми доручаємо йому проголошувати тости самому.

      Він скоса дивиться на нас, тримаючи в руці чарку, але мовчить. За хвилину він раптом каже в напівтемряву:

      – А що таке, власне, час?

      Ґеорґ здивовано опускає свою чарку на стіл.

      – Перець життя, – спокійно відповідаю я.

      Мене старий шахрай так швидко не зловить своїми трюками. Недарма ж я член верденбрюкського клубу поетів: ми звичні до великих питань.

      Ризенфельд не звертає на мене уваги.

      – Як ви гадаєте, пане Кроль? – питає він.

      – Я проста собі людина, – каже Ґеорґ. – За ваше здоров’я!

      – Час, – наполягає Ризенфельд, – цей плин, що не знає впину, – не наш жалюгідний час! Час, ця повільна смерть…

      Тепер уже й я ставлю на стіл чарку.

      – Я думаю, що краще нам ввімкнути світло, – кажу. – Що ви вечеряли, пане Ризенфельд?

      – Заткніть пельку, коли говорять дорослі, – відповідає Ризенфельд, і я помічаю, що невдало вибрав момент для своєї репліки – він говорить не для того, щоб спантеличити нас, а тому, що так думає. Бог знає, що з ним сьогодні трапилось! Мені дуже хочеться відповісти йому, що час – важливий фактор для векселя, який він має підписати, однак я вирішую, що краще мовчки випити свою чарку.

      – Зараз мені п’ятдесят шість, – веде далі Ризенфельд, – а здається, що відтоді, як я мав двадцять, минуло лиш кілька років. Де ж воно все поділося? Що трапилось? Раптом прокидаєшся – а ти вже старий. З вами теж так, пане Кроль?

      – Майже так, – спокійно каже Ґеорґ. – Мені сорок, а почуваю я себе шістдесятирічним. Може, це все наробила війна?

      Він бреше, щоб підтримати Ризенфельда.

      – А зі мною зовсім інше, – заявляю я, аби внести й свою пайку в нашу спільну з Ґеорґом справу. – Теж через війну. Мені було сімнадцять, коли я пішов на фронт. Тепер мені двадцять п’ять, однак я почуваю себе все ще сімнадцятирічнім. Сімнадцятирічнім і сімдесятирічнім. Мою молодість украла солдатчина.

      – У вас це не через війну, – заперечує Ризенфельд, який, очевидно, сьогодні нападає на мене за те, що час, ця повільна смерть, мене ще не так обікрав, як його. – Ви просто духовно відстали. Війна ж, навпаки, допомогла вам рано дозріти; без неї ви ще й сьогодні залишились би на рівні дванадцятирічного.

      – Дякую, – кажу я. – Який комплімент! В дванадцять років кожна людина геній. Вона втрачає свою оригінальність тільки тоді, коли досягає статевої зрілості, якій ви, Казанова з гранітних заводів, надаєте надто великого значення. Досить-таки бліда заміна для втраченої СКАЧАТЬ