Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк страница 25

СКАЧАТЬ очікую далі. Потім повертаюсь до ряду маленьких бельгійських надгробків.

      – Ось тут дуже гарні пам’ятники, – кажу нарешті.

      – Гарні, тільки…

      Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.

      – Я не знаю, чи взагалі дозволять… – видушує вона з себе.

      – Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?

      – Могила не на церковному кладовищі…

      Я вражено дивлюся на неї.

      – Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі, – одвернувшись, швидко і тихо каже вона.

      – Чому не хоче? – здивовано питаю я.

      – Він… тому, що він наклав на себе руки, – скрикує жінка. – Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.

      Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.

      – Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? – питаю я.

      – Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.

      – Але ж це безглуздя! – сердито кажу я. – Його треба поховати в двічі освяченій землі. Ніхто не накладає на себе рук без причини. Ви цілком певні, що так вирішено?

      – Еге ж. Пастор так сказав.

      – Пастори кажуть багато чого, це їхня робота. Де ж тоді його ховати?

      – За огорожею кладовища. Не на освяченій землі. Або на міському цвинтарі. Але ж цього не можна. Там таке безладдя!

      – Міський цвинтар набагато кращий за католицький, – кажу я. – І там теж поховані католики.

      Вона хитає головою:

      – Так не годиться. Він був побожний. Його треба… – Її очі раптом наповнюються слізьми. – Йому, певно, навіть на думку не спадало, що його не дадуть поховати на освяченій землі.

      – Він, мабуть, взагалі про це не думав. А ви не сумуйте через свого пастора. Я знаю тисячі дуже побожних католиків, яких поховано не на освяченій землі.

      Вона швидко обертається до мене.

      – А де?

      – На полях боїв у Росії та Франції. Вони лежать разом у братніх могилах, католики, євреї і протестанти, і мені здається, що Богові це байдуже.

      – То зовсім інше. Вони загинули на війні. А мій чоловік…

      Жінка вже не стримує плачу. В нашій роботі сльози – звичайна річ, але ці сльози не такі, як завжди. До того ж ця жінка – як пучок соломи: здається, вітер може дмухнути і понести її.

      – Може, він в останню мить ще покаявся? – кажу я, аби не мовчати. – І за це йому буде все прощено.

      Жінка дивиться на мене. Бідоласі так хочеться, щоб хтось хоч трохи розрадив її!

      – Ви справді так думаєте?

      – Авжеж. Священик, звичайно, про це не знає. Це знає тільки ваш чоловік. І не може вже про це сказати.

      – Пастор запевняє, що гріх самогубства…

      – Шановна пані! – перебиваю я її. – Бог набагато милостивіший за священиків, повірте мені.

      Тепер я знаю, що її мучить: не так неосвячена СКАЧАТЬ